Ніхто ніколи не надсилав йому звукові файли.
Він відкрив файл і натиснув «play».
Морґан дивився на розлюченого заступника директора в’язниці, який стояв посеред диспетчерської. Йому забинтували куксу, але він категорично відхилив санітарові умовляння лягти.
– То ви просто підняли бар’єр і дозволили вбивці вільно виїхати?! – гримав Франк.
– Він їхав вашою машиною, – сказав охоронець, витираючи піт з чола. – Він був у вашому форменому кашкеті.
– Але то був не я! – заревів Франк.
Морґан не знав, чи у Франка підвищений кров’яний тиск, але червона рідина почала просочуватись крізь білу марлю на його долоні, і Морґан знову відчув нудоту й слабкість.
Задзвонив один з телефонів – найближчий до монітора. Ґолдсруд підняв слухавку.
– Вони знайшли палець, – сказав він, – прикриваючи мікрофон. – Босе, ми відвеземо тебе в Уллевольську лікарню на операцію і тобі пришиють…
– Де?! – перервав його Франк. – Де вони знайшли його?
– На приладовій панелі твого «порша». Він був припаркований у другому ряду в Ґрьонланні.
– Знайти його! Затримати!
Тор Йонассон вчепився в ремінець, прикріплений до поручня в поїзді метро. Промимрив вибачення, зачепивши іншого сонного ранкового пасажира. Сьогодні Тор мав продати п’ять мобільних телефонів. Така була його мета. І коли він сяде – і, сподівався він, їхатиме сидячи – на зворотний поїзд сьогодні по обіді, то знатиме, чи мети досягнуто. І це принесе йому… щастя. Можливо.
Тор зітхнув.
Він подивився на чолов’ягу в уніформі, що стояв спиною до нього. З навушників у того на голові долинала музика. Кабель навушників тягнувся до мобільного телефона, що пасажир в уніформі тримав у руці, а на телефоні зберігся ярличок крихітної крамнички, де Тор працював. Тор змінив позицію, щоб побачити пасажира в профіль. Придивився до нього. Чи не той самий хлопець, що купував у нього батарейки для музейного девайсу? Програвач компакт-дисків «Discman». Тор був настільки заінтригований, що знайшов його в Мережі. Ті програвачі випускали ще до 2000 року, коли був розроблений Walkman, сумісний з MP3. Тор стояв до хлопця так близько, що чув звук з його навушників, попри гуркіт сталевих коліс, аж доки поїзд пішов на поворот і вагон немилосердно зарипів.
Жіночий голос звучав самотньо, без супроводу. Але він упізнав мотив пісні:
«Ти завжди був її коханцем…» Леонард Коен.
Симон з недовірою подивився на іконку звукового файлу. Прослуховування забрало лічені секунди. Він знову натиснув «play».
Поза сумнівом, це був той голос, про який він одразу подумав. Але він не міг добрати, про що йдеться.
– Що ти робиш? Вибираєш номери лотереї?
Симон обернувся. Сіссел Тоу робила свій вранішній обхід і спорожняла кошики для сміття.
– Щось на зразок того, – сказав Симон і натиснув клавішу «stop».
Вона витягла кошик з-під його столу і витрусила макулатуру у свій візок.
– Гроші на вітер, Симоне, лотерея – для щасливців.
– А ти гадаєш, ми не такі? – спитав Симон, дивлячись на екран комп’ютера.
– Глянь, який світ ми створили, – відказала вона.
Симон відкинувся на спинку стільця і протер очі.
– Сіссел?
– Так?
– Молоду жінку вбили, а тепер з’ясовується, що вона вагітна. Але я не думаю, що вбивця боявся її, гадаю, він боявся її дитини.
– Угу.
Мовчання.
– Симоне, це питання?
Симон сперся головою на підголовник крісла.
– Сіссел, якби ти знала, що носиш під серцем сина диявола, ти б його все одно народжувала?
– Симоне, ми це вже обговорювали.
– Я знаю, але що ти сказала?
Вона глянула на нього з докором.
– Я сказала, Симоне, що природа, на жаль, не дає бідолашній матері вибору. А також і батькові, коли на те пішло.
– Я думав, гер Тоу залишив тебе?
– Я про тебе кажу, Симоне.
Симон знову заплющив очі. Він повільно кивнув.
– Отже, ми раби кохання. А кого нам судилося кохати – це теж лотерея. Це ти хочеш сказати?
– Це жорстоко, але це так, – заявила Сіссел.
– А богам смішки, – докинув Симон.
– Можливо. Але тим часом хтось має розгрібати оцей гармидер.
Симон почув, як віддаляються її кроки. Тоді він перекинув звуковий файл зі свого комп’ютера на мобільний, пішов у чоловічу вбиральню, зайшов до однієї з кабінок і знову програв запис.
Прослухавши його двічі, він, нарешті, зрозумів, що означали ті цифри.
Частина четверта
Розділ 33
Симон і Карі перетинали залиту сонцем широчезну і по-літньому тиху Ратушну площу.
– Інформація, одержана від Фіделя Лая, допомогла нам знайти орендований автомобіль, – сказала Карі. – Клієнт уже повернув машину, але, на щастя, її ще не встигли помити. Криміналісти знайшли залишки грязюки, ідентичної багну на трасі, що веде до собачого розплідника. Гм… А я гадала, багно – це просто грязюка.
– Кожен тип має своє власне унікальне поєднання мінералів, – сказав Симон. – Як назвався клієнт?
– Сильвестр Трондсен.
– Хто такий?
– Чоловік тридцяти трьох років, що живе на допомогу по безробіттю. За адресою, де він зареєстрований, знайти його не пощастило. Він має дві судимості за напади із застосуванням фізичної сили. За даними наших людей, був зв’язаний з Нестором.
– Гаразд.
Симон зупинився перед входом між двома бутиками. Високі, широкі й масивні двері свідчили про солідність споруди. Він натиснув на одну з кнопок переговорного пристрою – четвертий поверх.
– Що-небудь іще?
– Один з мешканців Центру Іла заявив поліції, що новачок з кімнати номер 323, як видається, добре ладнав із заступницею директора.
– З Мартою Ліан?
– Днями їх бачили, коли вони разом кудись поїхали з Центру машиною.
– Компанія нерухомості Іверсен, – пролунав голос із дірочок у латунній пластині над дверними дзвінками.
– Я хочу, щоб ти зачекала в приймальні, доки я розмовлятиму з Іверсеном, – сказав Симон, коли вони піднімались ліфтом.
– Чому?
– Тому що наміряюсь порушити кілька правил і волів би не втягувати тебе у такі речі.
– Але…
– Мені дуже прикро, але насправді – це наказ.
Карі закотила очі, але нічого не сказала.
– Івер, – представився молодий чоловік, що вийшов зустріти їх у приймальні. Він міцно потиснув руку спочатку Симону, потім – Карі.
– Ви прийшли до мого батька.
Щось підказувало Симону, що хлопець зазвичай бував усміхненим і спокійним і не мав того болю і жалоби, які Симон читав зараз в його очах під густою гривою. Мабуть, саме тому юнак здавався таким збентеженим і розгубленим.
– Сюди, прошу.
Батько, мабуть, сказав йому, що вони з поліції, і, напевне, син так само, як батько, був переконаний, що цей візит пов’язаний з розслідуванням убивства його матері.
З кабінету відкривався краєвид на Західну залізницю й Осло-фіорд. Поруч з дверима стояла
