Вилов бандюг по-науковому - Наталія Михайлівна Лапікура

— Обличчя, зріст, у що зодягнені? В шапках, без шапок?

— Темно було…

— І рука дрижала. В котрій бінокль. Ти ще скажи — різкість не міг навести. Ну, шановні колеги, як на мене, то діагноз зрозумілий. У пацієнта класична часткова амнезія. Лікуйте.

— А це як, товаришу капітан? Ота амнезія — це куди?

— В голову! Часткова втрата пам'яті. В світовій медицині описані випадки, коли хворий пригадував усе до подробиць після добрячого удару в голову. Принагідно оформлюйте справу.

— По якій статті? По отій, котра за підглядання?

— По двом: за недонесення про злочин і за ненадання допомоги жертві особливо небезпечного правопорушення. Якщо суддя буде жінка — заробить по максимуму.

Загалом — я дарма наїжджав на нещасного збоченця, йому після довгих роздумів припаяли пару років за порнографію. Фотозбільшувач на шафі стояв недаремно. Але той теле-мото-сексо-фото-кіно-радіолюбитель нам підказав першу зачіпку — щодо віку нападників. Щоправда, розшифрував підказку не я, а Старий.

— По-скорому, кажеш? Так от, не тому по-скорому, що поспішали, а тому, що шмаркачі. Пацанва. Спермотоксикоз припер. Дорослі насильники свої жертви на горища або в підвали затягають. А ці — на дитячий майданчик поперлись. Хоча я ловив колись майстрів, які встигали все це в ліфті проробити. Такі собі любителі ризику. Щоправда, ліфт клинили між поверхами. Тож, Сирота, будемо шукати сексуально збентежених неповнолітніх. Поставлю свою медаль партизана Вітчизняної війни, що це петеушники.

— Спасибі, товаришу підполковник, порадували.

— Не відчуваю ентузіазму в голосі.

— Який в… ентузіазм! Ви що, не знаєте, чиї це улюбленці?

— Хто? Петеушники?

— Еге ж! Самого Ве-Ве. Вони у нього на другому місці після футболістів. Це ж він порозводив петеу в Києві, як того гною в селі Великі Коровинці. Навіть держкомітет спеціальний під них створив.

Від автора: Думаю, тут доречно буде навести цитату з захищеної у ті роки докторської дисертації «Радянський спосіб життя і розвиток театрального мистецтва».

«Поза впливом театру, як бачимо, залишається частина молоді із професійно-технічних училищ». Нічого собі — частина! В Оперному театрі ніколи не бували 99,6 % петеушників, у драмтеатрах — 99,5 %, на концерти естрадних колективів вчащали лише 10 % цього контингенту. Але продовжу цитувати дисертанта:

«Естетичне виховання майбутніх робітників як справа великої державної ваги, що передбачає розвиток ідейно-політичних переконань, етичних норм, світоглядних принципів, громадянської зрілості молоді, має бути піднесене на більш високий рівень».

Уф! Подужали?

Ця дисертація була успішно захищена на кафедрі філософії одного зі столичних вузів. А ось дані з іншої дисертації, яка захищалася за зачиненими дверима в Академії МВС СРСР. Навіть згідно з офіційною, явно заниженою, статистикою щонайменше 25 % учнів українських ПТУ мали судимість. І це в 15–16 років! Стояли на обліку в міліції від 50 до 75 % контингенту, залежно від профілю училища. І останнє. Учні ПТУ складали десь 20 % юнаків і дівчат цієї вікової категорії. Але саме вони за час навчання здійснювали левову частку особливо небезпечних злочинів серед усіх неповнолітніх України. Вибачте, що замучив вас сухою статистикою, але це щоби краще розумілася абсурдність ситуації. В той час, як дипломований філософ Олекса Сирота мусив виловлювати неповнолітніх злочинців, інший дипломований філософ зі свого кабінету вчив його, що вся справа, виявляється, у низькій відвідуваності цими правопорушниками театру опери і балету.

Олекса Сирота:

Реакція Старого була досить образна:

— От уже справді немає ради на панські забаганки.

— Так ото ж, товаришу підполковник. Як ви розумієте, кожен, хто має нехороші наміри щодо майбутньої гвардії робочого класу, автоматично зараховується до підозрілих елементів, що за ними плаче відома вам сусідня Контора. І взагалі, не так страшні пани, як ті підпанки. Ве-Ве десь щось сказонув, а його підлабузники кинулися відкривати петеу на кожному перехресті. Он школу, де я вчився, не ремонтували з одна тисяча дев'ятсот тридцять шостого року, тобто, з моменту побудови. А петеушникам такі палаци поназводили — що твоя «Україна». А може, й кращі. Бо один перед одним вихваляються, який у нього паркет, яка у нього їдальня, які меблі в аудиторіях… Рай, та й годі. А повз той рай увечері без ручного кулемета краще не проходити.

— Не перебільшуєш, Сирота?

— Ні, навпаки, налаштований на повну і остаточну перемогу людського розуму над чиновницьким мракобіссям.

— Сирота, мені спокійніше, коли ти матом лаєшся, аніж отакі конструкції вибудовуєш. Але нема ради — треба походити, понишпорити. Оперативна агентура у нас в училищах є?

— Уявіть собі — немає. Вік не той. Вони ще не зрозуміли старої блатної мудрості: «хто не стукає, той перестукується». І зони вони не бояться. По-перше, кожний четвертий там уже був — в «малолєтці», а по-друге, для них строк одержати, що нам з вами орден. Вовченята!

Старий мені не заперечував. І це було кепським знаком для мене. Проте, я мав або придумати щось неймовірне, або діяти згідно з міліцейськими стандартами. Обходити училища, розмовляти з вихователями, викладачами, керівництвом, наражатися на неприязнь, підозрілість, а то й відверте неприйняття. А тим часом спермотоксикоз у групи неповнолітніх грабіжників прогресуватиме. І дуже швидко вулиці на Оболоні, поки що порівняно спокійні, перетворяться на такий кошмар, хоч вводь туди контингент військ Варшавського договору для врятування завоювань соціалізму в одному окремо взятому районі столиці Радянської України місті-герої Києві.

Ні, мене не кинули напризволяще мої суворі начальники. Боюсь, вони й самі не чекали, що ординарний «гоп-стоп» перетвориться на злочин, який жахає всіх і всюди. А головне — і я боявся про це не те що комусь розказати, а зайве подумати — що буде, коли на якусь із жертв наркоз не подіє і вона таки вчинить опір? Від свого друга-психіатра я знав, до чого призводить юнацька гіперсексуальність на тлі безкарності.

Нічого надзвичайного я так і не вигадав. Тому ми робили все, як завжди, у звичний для нас спосіб. Футбол, хвалити Бога, закінчився і більшу