— Звісно, не в буквальному смислі — схрестити пса з чоловіком та побачити, що з цього вийде, — він чим далі, тим більше входив у раж. — Я взагалі про таке не думав, поки той самий товариш Беляєв не вигадав свою нову історію, про людину–амфібію. Хворій дитині для порятунку пересадили зябра молодої акули. Хлопчик виріс і став жити під водою так само вільно, як ходити по землі. Людина–риба, насправді нема нічого неможливого. Він же в теорії став удвічі сильнішим, набувши нових властивостей. Ми говорили про це з Івановим, тоді ж уперше згадали про воїнів–вовків. Теж, до речі, з книжок, досі не згадаю точно, де прочитав.
… Колись, пояснив Нещерет, у давніх культурах, слова «воїн» та «вовк» вважалися тотожними. Виконуючи перед боєм ритуальні танці довкола вогнища, бійці вдягали на себе собачу або вовчу шкуру. Посвята в мужчини у племенах включала в себе полювання на вовка: вистеживши й вбивши власноруч свого першого хижака, молодий воїн мусив принести старшим його шкуру. А ще воїни час від часу проходили через перетворення на вовків. Звісно, лише в своїй уяві, бо дурманили себе різними наркотичними речовинами, котрі дика природа постачала знаючим людям удосталь.
— Коли ми почали працювати над «Повним місяцем» тут, застосовували це в комплексі, — пояснив охоче. — Хірургічне втручання то одне. Кожен із них мусив відчути себе вовком. Про гіпноз не могло бути й мови, ніхто з моїх асистентів цим мистецтвом не володів. Та й могли обійтися. Вистачало засобів.
— І що, у вас вийшло?
— Ви бачили Лобо. Не ідеальний результат, було над чим працювати. Не вистачило часу. Як я зрозумів, коли йде війна, займатися тривалими науковими проектами не варто. Німці хотіли швидкого результату. Думали, суперсолдатів, воїнів–вовків, відразу можна ставити на виробничий конвеєр. Й посилати на фронт, саме так планувалося. Даремно я переконував, що швидко такі справи не робляться. Від мене вимагали неможливого за короткий час. І цим загубили все на корню. Так же, як свого часу більшовики.
— А що з більшовиками не так?
— Андрію, не розчаровуйте мене! З ними все не так! З нацистами теж, вони просто молодші брати комуністів. Ось чому я збираюся шукати виходи на інші сторони. Благо, знайомства в Європі лишилися, бував із професором у Франції, в Італії, до нас у Сухумі навідувалися британці.
— Де ви збираєтесь цих знайомих надибати зараз?
— Я слухаю радіо, Андрію. Зведення Інформбюро. Ви їх теж слухаєте, їх всі слухають щодня. Але — не так, як я. Цього літа відкрито другий фронт у Європі. Це може означати, що німців тиснуть із усіх боків. А ще — Європа й Америка тепер союзники товариша Сталіна. Значить, намацувати контакт із тими, в кого з більшовиками спільний ворог, поки безпечно. А я, повірте мені, зможу це зробити.
— Скоро?
— Швидше, ніж ви можете подумати, Андрію. Мені є, з чим до них прийти. І вони точно нічого не спаскудять. Хоча справу нашого професора комуністи загубили та знищили саме через них.
… Досліди групи Іванова по схрещенню людини та мавпи не були великою державною таємницею. Навпаки, вони привертали увагу громадян, а серед жінок навіть знайшлися добровольці, бажаючі запліднитися сіменем самця шимпанзе. Грім грянув зненацька. Французька преса проілюструвала статтю про експерименти Іллі Івановича зображенням мавпи, даючи західним читачам зрозуміти, ким є нова людина в СРСР. І якими громадянами комуністичне керівництво збирається незабаром заселити свою величезну територію. Правильно, писали журналісти, адже примат — слухняний виконавець. Його можна тримати в клітці чи в стаді, особливого догляду не потребує, здатен виконувати примітивну важку роботу.
Коли про це доповіли Сталіну, він збісився. Роботи в Сухумі звеліли негайно згорнути, сам Іванов потрапив під арешт, потім — суд та заслання. Звання й посаду зберегли, кілька останніх років працював у Казахстані й помер своєю смертю. Перед цим попередивши колишніх колег та учнів, аби трималися від нього подалі. Тоді Нещерет, як з'ясувалося згодом, виявився чи не єдиним, хто сприйняв пораду професора буквально.
А саме — скористався нагодою. Правдами й не правдами потрапив до складу делегації вчених–медиків, котрі їхали на конференцію в Берлін, дружній тоді радянській владі. Й втік на Захід, за що, як дізнався багато пізніше, його проклинали колеги: адже делегацію терміново відкликали, тягали в НКВД. А після вбивства Кірова почали брати та саджати як потенційних шпигунів.
— Бачте, Андрію, я вчасно забрався геть. Але потім довго носився зі своїми ідеями, — Нещерет зітхнув. — Розумієте, як один із асистентів та соратників Іванова я був цікавий. Та щойно починав згадувати про можливість перетворення людини на тварину, на мене дивилися, як на божевільного. Німці мене здебільшого терпіли, бо заступалися відомі вчені. Причому — ті, хто вірно служив Гітлеру. Коли почалася війна, мене взагалі направили в Польщу, як слов'янина. Не знаю, може, знищили б, коли Гітлер напав на Сталіна. Тільки раптом згадали про мої теорії. Можливість отримати воїнів–звірів, воїнів–вовків, суперсолдатів, переважила всі упередження.
3
Він ще довго згадував свій переляк, коли до нього на варшавській вулиці підійшли двоє в цивільному, показали жетони СС та звеліли сідати в машину.
Сталося це в лютому минулого року. Тоді Червона Армія перемогла німців під Сталінградом, пішла в наступ, почала звільняти Донбас та дійшла до Харкова. Нещерет, хоч і встиг за ці роки довести власну відданість рейху та фюреру, мав такі собі пташині права в генерал–губернаторстві, працюючи у варшавському університеті. Його вважали агентом гестапо, що не відповідало дійсності, тож намагалися при ньому сумнівних розмов не вести. Проте сталінградська поразка німців на короткий час позбавила поляків обережності. Так Антон Савич почув краєм вуха про наступ радянських військ.
Здогадуючись: колеги напевне читають підпільні листівки або навіть десь потай слухають інше, крім німецького, заборонене радіо.
Від початку війни з СРСР на нього писали вже три анонімних доноси. Всякий раз говорилося, що професор має зв'язки з рухом опору, а якось ще й вказали — причетний до переховування євреїв. У кожному випадку після перевірки Нещерета відпускали, а він потім ловив на собі погляди тих, із ким працював разом. Здогадувався: так мстилися за колаборантство. Зі свого боку ніколи жодних підозр не озвучував, хоча б через побоювання, що тоді вб'ють, як зрадника. Здогадуючись, що на нього знову накатали анонімку, Антон Савич налякався. Адже обстановка на фронті для німців не сприятлива,
