Хрещений батько - Маріо Пьюзо

– Ану прибери, бо приб’ю на місці, як сучку шолудиву, – зловісно сказав він.

– Не діждешся! – відповіла Конні й підняла руки з скарлюченими, мов пазурі, пальцями, готова роздерти шкіру на його голих грудях.

Карло вийшов у спальню, а за мить вернувся зі складеним удвоє паском у руці.

– Прибери, – наказав він із виразною погрозою в голосі.

Вона не зрушила з місця. Карло замахнувся ременем і стьобнув її по товстому стегну – не дуже сильно, щоб не лишити сліду, однак боляче. Конні відступила до буфета, сунула туди руку, вихопила довгий ніж, яким різали хліб, і підняла його напоготові.

Карло зареготав:

– Ба які ці Корлеоне! У них і жінки – душогуби.

Він поклав на стіл ремінь і ступив до неї. Конні хотіла зустріти його швидким ударом, але важке тіло вагітної жінки уповільнило її рухи, і Карло ухилився від ножа, що цілком насправжки поціляв йому в пахвину. Він легко обеззброїв її й почав бити по обличчю знов не дуже сильно, щоб не лишити слідів на шкірі. Карло бив і бив, а дружина задкувала від нього довкола столу, аж поки він не загнав її у спальню. Конні вп’ялася зубами йому в долоню, він ледве віддер її за волосся. Він бив її по щоках, доки вона не розревлася, як мале дівчисько, від болю й образи. Потім презирливо турнув її на ліжко. Хлиснув віскі прямо з шийки – пляшка ще стояла на нічному столику. Тепер він був уже добряче п’яний, його світло-голубі очі божевільно блищали, і Конні перелякалася не в жарт.

Широко розставивши ноги, Карло пив з шийки. Потім захопив пальцями шкіру з тілом на її розповнілому від вагітності стегні й почав боляче крутити, аж поки Конні почала проситися.

– Жирнюча, як свиня, – сказав він гидливо і вийшов зі спальні.

Перестрашена Конні лежала в ліжку, не наважуючись поцікавитися, що робить її чоловік у суміжній кімнаті. Врешті вона підвелася, щоб крізь прочинені двері зазирнути у вітальню. Карло розлігся там на канапі й дудлив віскі з нової пляшки. Скоро він нап’ється і засне дурним сном, а вона тоді вийде до кухні й зателефонує своїм на Лонг-Біч. Скаже матері, щоб прислали кого-небудь забрати її звідси. Вона сподівалася, що до телефона підійде Том Хейген чи мати – аби тільки не Сонні.

Було вже близько десятої години вечора, коли на кухні в будинку дона Корлеоне задзвонив телефон. Слухавку взяв один із донових охоронців і одразу, як належить, покликав матір Конні. Але пані Корлеоне ніяк не могла втямити, чого хоче дочка, бо та, хоч і в істеричному стані, намагалася говорити пошепки, щоб не почув чоловік у суміжній кімнаті. Та й обличчя і губи в неї розпухли від ляпасів, і їй важко було говорити. Пані Корлеоне моргнула охоронцеві, щоб той покликав Сонні, який сидів у вітальні з Томом Хейгеном.

Сонні прийшов на кухню й узяв у матері слухавку.

– Алло, Конні, слухаю, – сказав він.

Конні, боячись чоловіка і того, що може накоїти брат, почала затинатися ще дужче. Вона пробелькотіла:

– Сонні, пришли по мене машину, я тобі потім розповім. Нічого такого, тільки сам не приїзди. Пришли, будь ласка, Тома, Сонні. Нічого такого, я тільки хочу приїхати додому.

Тим часом до кухні зайшов і Хейген. Дон уже випив на ніч снодійне і спав у своїй спочивальні поверхом вище. Хейген не хотів спускати ока з Сонні на випадок якоїсь біди. Обидва домашні охоронці теж були на кухні. Усі очікувально дивилися на Сонні, що стояв із слухавкою біля вуха.

Очевидно, шалена вдача Сонні мала якісь таємничі глибокі джерела в надрах його організму. І тепер усі бачили, як кров буквально бухнула у його товсту жилаву шию, а очі затуманила ненависть, риси обличчя напружились, аж загострились, а потім обличчя набуло якогось землистого кольору, мов у хворого, що змагається зі смертю. І руки в нього аж трусилися: то серце гнало по жилах адреналін. Але він відповів опанованим, низьким голосом:

– Зажди, сідай і чекай. – Сонні поклав слухавку.

Якусь хвильку він стояв на місці, неначе сам приголомшений своєю люттю, а потім, гидко лаючись, вибіг із дому.

Хейген зрозумів з виразу обличчя Сонні, що той зовсім знавіснів і не тямить себе від люті. Зараз можна було чекати від Сонні чого завгодно. Хейген знав також, що дорогою до міста Сонні здатен охолонути, вернути собі розважливість. Правда, та розважливість могла зробити Сонні ще страшнішим, хоч і вберегла б від небезпек, у які завела б його лють. Хейген почув, як заревів мотор, і наказав обом охоронцям:

– Гайда за ним.

А потім пішов до телефона й домовився, що кілька чоловік із загону Сонні, які мешкали в місті, заберуть Карло Ріцці з дому. Інші залишаться біля Конні, поки не приїде Сонні. Він ризикував, стаючи на шляху Сонні, але знав, що дон підтримає його. Він боявся, що Сонні вб’є Карло Ріцці перед свідками. Він не підозрював якихось підступів з ворожого боку. П’ять «родин» вже давно затихли і, очевидно, жадали якогось миру.

На той час, коли Сонні вилетів на «Б’юїку» із завулка, він уже почасти отямився. Він побачив, як двоє охоронців сідають у машину, щоб їхати слідом за ним, і схвалив це. Він не думав про небезпеку, бо п’ять «родин» уже давно перестали контратакувати, фактично вже й не воювали. У передпокої мимохідь ухопив свій піджак, пістолет лежав схований у добре замаскованому відділенні машини, зареєстрований на одного з членів його загону, отже, поліція не могла присікатися до нього самого. Проте Сонні не сподівався, що доведеться вдатися до зброї. Він навіть ще не знав, що збирався зробити з Карло Ріцці.

Тепер, маючи змогу обдумати становище, він зрозумів, що не може вбити батька ще не народженої дитини, до того ж іще й чоловіка своєї сестри. У всякому разі не через сімейні чвари. Хіба що це були не просто сімейні чвари. Карло виявився негідником, і Сонні почувався винним, що через нього сестра познайомилася з таким виродком.

Як не дивно, але Сонні, незважаючи на свій шалений норов, не міг ударити жінку і ще ніколи не вдарив жодної. Не міг також скривдити дитину чи когось беззахисного. Того разу Карло не чинив опору, це врятувало йому життя. Цілковита покора обеззброїла жорстокість. Змалку Сонні мав чуйне серце. Тільки доля згодом зробила його вбивцею.

Але тепер він раз і назавжди відіб’є Карло бажання мордувати дружину, подумав Сонні, звертаючи свій «Б’юїк» на платну дорогу, яка вела з Лонг-Біч