Маска - Володимир Лис
Тітка Пріська зустріла їх досить прихильно, тим більше, що привезли вони і сальця, і пару курочок, і кілька десятків яєчок. За п’ять срібних дукатів родичка пообіцяла все зробити, як і належить, хай не сумніваються. Що сталося, того вже не вернеш, а таке буває, що монахи беруть на виховання дитинку. Буде хлопчик, до чоловічого монастиря занесе, де є знайомі монахи, буде дівчинка — до жіночого, теж не без знайомих. Може й підкинути, як просять, чого не зробиш для добрих родичів. Отож вертався Трохим додому трохи просвітлілий.
До православного Різдва повернулася з Києва і його дружина Настя, яка й повідомила сусідам, що Явдошка лишилася в монастирі до початку Великоднього посту.
2
Але не так сталося, як бажалося. Пізнього лютневого вечора Трохим та Настя почули тихий несміливий стукіт у вікно. Спершу здалося, мовбито хтось пошкріб об скло.
— Може, кіт, піду впущу, хай погріється, — сказала Настя і вийшла з хати.
Надворі вона побачила чиюсь згорблену фігуру. Думала, що то сусідка, коли ж підійшла ближче, впізнала нещасну доньку. Та, ридаючи, припала до материних грудей. Заплакала й мати. Вона відчула: скоїлося щось страшне. І майже не помилилася.
Явдошка, яку майже силою затягнув батько, що, стурбований довгою відсутністю жінки, вийшов і собі надвір, вже в хаті розповіла, що на третій день після Водохрещі у їхньої родички сталася пожежа. І богобоязлива тітка Пріська, як, ридаючи розказала Явдошка, приписала це гріху, що дала притулок дівці, яка мала народити байстрюка. Вона звеліла Явдошці покинути хату і навіть віддала половину грошей. Два дні Явдошка блукала холодним, незнайомим Києвом, двічі підходила до ополонки у Дніпрі, в яку хотіла кинутися, та так і не наважилася. Казала, що в останню мить почула дзвін із монастирської дзвіниці й отямилася, що стоїть на порозі ще більшого гріха. Тоді й вирішила добиратися пішки до рідного села.
— Робіть зі мною, що хочете, — сказала Явдошка і стала на коліна перед батьком.
Коли перший напад гніву минув, Трохим, нагородивши ганебницю-доньку кількома штурханами та ударами того ж паска, сів на лавку і сказав, що треба їм буде вчинити ось як. І розповів про свій задум.
— Ніхто тебе з наших, сільських не бачив? — спитав він перед тим.
— Ні, — прошепотіла Явдошка. — Ніхто не бачив. Я пробиралася поза хатами, городами. А зараз і не світиться ні в кого.
— То добре, — процідив крізь зуби Трохим. — Раз таке діло, сидітимеш вдома. В хаті сидітимеш, у вікно дивитимешся, а якщо хтось наближатиметься до хати, то в комірку. Второпала?
Ось так у хаті і просиділа Явдошка до пологів. Батько наказав, щоб немовля одразу ж віддали йому. Байстрюка передбачалося задушити і закопати за сараєм, а Явдошка, звісно, вже через день-два мала офіційно повернутися з Києва.
Байстрюк народився у день, коли, незважаючи на календарну весну, майже від самого ранку мела заметіль. Настя не раз дякувала Богові за непогоду, бо ж ніхто із сусідів чи родичів не поткнув до них носа і не почув криків доньки, коли у тої почалися перейми.
І все-таки незваний гість був, і саме він врятував життя майбутньому знаменитому розбійнику. Коли дитина нарешті з’явилася на світ Божий, Трохим, якого допустили до комірчини, побачив, що це доволі великий і міцний хлопчик. На якусь мить навіть завагався… Так, він хотів би мати онука, але ж законного, не байстрюка. Явдошка ж подумала, що пальці батька ось-ось зімкнуться на шиї маленької істоти, її сина, який, немов зрозумівши, що мало відбутися, раптом перестав кричати. Натомість пронизливо закричала його мати:
— Тату, не тут, тільки не тут!
— Цить, дурепо, — гаркнув батько.
— Може, справді не треба поганити хату? — несміливо озвалася дружина.
— Добре, зараз піду у хлів, — сказав злий Трохим.
В цей час він і почув на вулиці скрип саней і чиїсь голоси.
— Кого ще чорт несе? — буркнув, перехрестившись.
Спершу він подумав, що, чого доброго, повернувся син, якого він на кілька тижнів відіслав до старшої дочки, аби того не було при пологах. Може, захворів чи що, то батюшка вирішив відвезти до них, у село? Але коли Трохим виглянув у вікно, то побачив, що біля воріт зупинилися сани управителя маєтку пана Моджиєвського. «І де він узявся на лиху годину», — подумав Трохим, тицьнув дружині замотане у шматину немовля, з яким вийшов у кімнату, прошипів «до комірки» і побіг надвір, щоб не пустити управителя до хати.
Коли він вийшов, Явдошка подивилася на сина. Синок тихенько попискував на руках у бабусі. Вона не могла повірити, що на цю маленьку істоту, яка щойно ще була частинкою її самої, ось-ось очікує смерть. Вона попросила в матері дитину і ніжно притисла до грудей маленький теплий клубочок, котрий смішно зацмокав губами. Вона вся тремтіла, немов у пропасниці.
Такою й застав її Трохим, зайшовши знадвору. Йому вдалося випровадити управителя, котрий явно напрошувався на чарку, і тепер він простягав до дочки руки, вимагаючи віддати сина.
— Я сама, сама, — гарячково зашепотіла вона.
— Що? — не зрозумів батько.
— Я сама це зроблю, — сказала Явдошка, люто дивлячись на батька.
Вона встала з ліжка, тримаючи сина біля грудей.
— Куди ж ти, донечко? — злякалася мати.
— Я сама, — вперто твердила дочка, прямуючи, наче сліпа, до дверей. — Сама його уб’ю.
Переляканий її виглядом, спантеличений батько не посмів її спинити.
— Щоб надворі й не писнув, чуєш? — видихнув у потилицю дочці.
— Добре.
Явдошка накинула на себе кожух, і, хитаючись, наче п’яна, із сином на руках вийшла в засніжений березневий вечір. Вони жили на краю села, до найближчої хати було далеко, і, опинившись посеред засніженого двору, Явдошка раптом відчула себе такою самотньою і нещасною у цьому холодному, безмовному і чорному світі. Мовби в ньому і були тільки дві живі істоти — вона і її дитина, котру вона холодними, наче неживими руками, притискала до себе. Не зовсім усвідомлюючи, що робить, вона пішла не до повітки, де мала би була задушити дитину, а на сільську вулицю. Де ще більше, ніж у рідному домі, була нікому не потрібною, чужою, більше того, прокаженою. Так вона пройшла через усе село мимо хатинок, які
