Печериці в законі - Валентина Анатоліївна Люліч
Марго трималася на автопілоті, чекала вечора, щоб впасти в ліжко і плакати. Їй так легше. Але телефонний дзвінок Славка пролунав, як гонг, витрусив за секунду з Маргаритиної голови всю тяжкість і біль. Хоча, дивлячись на екран телефону, вона вирішила на дзвінок не відповідати. Марго просто не знала, що йому сказати.
Таке, ніби взаємоузгоджене мовчання між Славою і Маргаритою, тягнулося ще тижні два, поки Марго не виплакалась, не заспокоїлась. Вона і не вміла ображатися. Вже давно навчилася обігрувати життєві ситуації, шукаючи в них позитивні моменти. Це вже навіть перейшло у звичку. Так легше.
Узявши телефон, за чашечкою обідньої кави Марго все-таки вирішила сама зателефонувати Славкові, придумавши банальний привід.
— Привіт! Ти Катю не бачив?
— Привіт! Де ти пропала? Чого не дзвонила? Я думав, що ти від мене морозишся, — радісно відповів.
— Ні, не морожусь. Купа роботи, звернення, перевірки, кримінальні провадження. Як завжди.
— Як ти?
— Нормально, — стримано проінформувала Маргарита, забувши про надуманий привід для дзвінка.
— Я тебе пізніше наберу. Зараз не можу говорити.
— Добре, — відповіла Марго.
Під вечір, ближче до закінчення робочого дня, Славко зателефонував:
— Ти де?
— Де я можу бути? На роботі.
— Я тебе чекаю внизу, є розмова.
— Скоро буду, — заінтриговано відповіла Маргарита.
Спустившись донизу й побачивши в коридорі Славу, запитала:
— Що трапилося?
— Нічого страшного. Ходімо, розкажу, — намагаючись тримати інтригу, Славко провів Маргариту до свого авто, де на сидіннях чекав на неї величезний букет білих троянд.
— Ти такий у костюмі, при параді? Є привід? — а побачивши троянди, Марго більше нічого не питала, і так все зрозумівши.
— Я за тобою скучив! — посміхнувся Славко. — Ти давно каталася вечірнім містом?
— Щовечора катаюсь, як їду додому, — жартувала Маргарита, поглядаючи на Славу блискучими від емоцій очима.
— Їдемо, покажу тобі наше місто, а то ти, крім паперів і стін, нічого не бачиш, навіть моїх почуттів, — між іншим тихо промовив Славко. — Так і життя пропустиш!
Марго вдала, що нічого не помітила, але приховати радість не могла.
Вони їздили містом до самого ранку, зупиняючись випити кави на заправках, насолоджувались тишею біля озера, спостерігали за одинокими пішоходами, грою нічних ліхтарів і тишею центральної вулиці міста. Сидячи поруч у автомобілі, Маргарита нарешті відчула себе щасливою. Довірившись бажанням, вона поклала голову Славкові на плече й ніжно обняла його за шию. Ніби вперше, боязко і як ніколи пристрасно розтанули в поцілунку, поки не зійшло сонце.
У кінці тижня колектив прокуратури в ресторані «Шевальє де Шампіньйон» відсвяткував День юриста. Тим більше, Андрій Іванович мав дисконтну картку ресторану на двадцять відсотків знижки.
Перший тост пролунав за старшого радника юстиції Андрія Івановича і за його полковницькі погони, які йому вручили в урочистій обстановці до свята. Всі інші тости — традиційно: за друзів, за любов, за жінок, чоловіків, за колектив із акцентом на професію. Святковий стіл прикрашали різноманітні страви з грибів. І не тільки. Особисто прокуророві принесли салат «Мій генерал». Всім присутнім — шаньги «Для шефа», запіканку «Ситий начальник».
— Я пропоную тост за мрію! — узявши бокал, почав говорити Славко.
— Адже якщо ти мрієш, то живеш і продовжуєш жити, коли мрії збуваються, — дивлячись на Андрія Івановича, продовжував. А випивши, шепнув Маргариті на вушко: — І за тебе, мою мрію, заради якої я жив і продовжую жити.
* * *
На вулиці — сніг, а у квартирі Славка — тепло. Марго прокинулась від аромату її улюбленої віденської кави з улюбленими бутербродами
«Сніданок майора». Вона ще не знала, що буде завтра, але чітко усвідомлювала й вірила в те, чого хоче зараз.
