Острів Каміно - Джон Гришем

— Так. Але найкраща з трьох усе ж та, що про Гемінґвея й Зельду. Париж 1920-х років, «утрачене покоління», таке собі барвисте історичне тло. Вони, звісно, були знайомі. Скотт і Гемінґвей приятелювали, випивали разом, і взагалі там усі американці тусувалися разом. Гемінґвей завжди був мисливцем за спідницями — чотири рази був одружений — і мав певні розпусні нахили. В умілих руках ця історія могла б вийти такою сороміцькою, що навіть Майрі вона б сподобалась.

— Не сумніваюся.

— Ви не надто захоплені.

— Просто не впевнена щодо історичної белетристики. Історія це чи вигадка? Мені чомусь здається, що це якось нечесно — втручатися в життя реальних людей і змушувати їх робити те, чого вони насправді не робили. Звісно, вони вже померли, але чи це дає право письменникам белетризувати їхнє життя? А особисте — й поготів.

— Хай там як, але таке пишуть весь час — і воно дуже непогано продається.

— Мабуть, мені просто здається, що це не зовсім моє.

— А ви їх читаєте: Фолкнера, Гемінґвея, Фіцджеральда?

— Тільки коли мені це справді необхідно. Намагаюся уникати в літературі померлих білих чоловіків.

— Я теж;. Вважаю за краще читати авторів, з якими я знайомий у житті.

Брюс осушив свій келих і поставив його на столик між ними:

— Мені вже час. Приємно було з вами прогулятися.

— Дякую за шампанське,— відповіла Мерсер.— Я вас проводжу.

— Я знаю, де вихід,— сказав він і, проходячи позаду неї, зупинився й легенько поцілував її в маківку.— До зустрічі.

— На добраніч.

Наступного ранку о восьмій Мерсер сиділа за столиком для сніданку, на якому стояв відкритий ноутбук, і видивлялася на океан, поринувши в роздуми, які не змогла б висловити, навіть якби хотіла. Аж раптом задзвонив її мобільник: телефонувала Ноель із Франції, де була вже друга дня. Привітавши Мерсер жвавим «Бонжур!», вона перепросила за те, що відриває її від творчого процесу, й пояснила, що має важливу новину, а пізніше вже не матиме змоги зателефонувати. Ноель повідомила, що завтра в її магазин прийде майстер на ім’я Джейк і що він міг би зустрітися там із Мерсер. Джейк був її улюбленим реставратором і маляром і регулярно заходив у її магазин. Цього разу він мав перемонтувати шафу-гардероб у підвальній майстерні, і це було чудовою нагодою обговорити з ним, як пофарбувати письмовий стіл. Магазин буде зачинений і замкнений, але Джейк має свій ключ... І так далі. Мерсер подякувала, і вони трохи поговорили про те, як у Ноель ідуть справи у Франції.

Одразу ж по тому, як вони попрощалися, Мерсер зателефонувала Елейн Шелбі, яка була у Вашингтоні. Минулого вечора Мерсер надіслала їй електронною поштою довге повідомлення, де докладно описала події того дня й свої бесіди з Брюсом, тому Елейн була цілком у курсі прогресу їхньої справи. А тепер Мерсер раптом випала нагода потрапити в обидва підвали за один день.

Опівдні вона зателефонувала Брюсу й повідомила, що приймає його пропозицію щодо тих двох книг і що наступного дня приїде в місто, щоб зустрітися з Джейком, а також зайде в книжковий магазин забрати чек. До того ж, додала вона, їй справді хочеться поглянути на той екземпляр «Ловця в житі».

— Чудово,— сказав Брюс.— Пообідаємо потім разом?

— Авжеж.

Елейн та її команда прибули після настання темряви, коли зустрічатися було вже запізно. Наступного ранку о дев’ятій Мерсер пройшла пляжем до дощатого настилу, що вів до їхнього багатоквартирника. Елейн сиділа на сходах із чашкою кави, зануривши босі ноги в пісок. Як завжди міцно потиснувши руку Мерсер, вона промовила:

— Чудова робота.

— Поки рано це казати,— зазначила Мерсер.

Вони пройшли в будинок, де на них чекали два чоловіки — Ґрем і Рік,— потягуючи каву за кухонним столом, на якому стояв якийсь великий ящик. Як Мерсер невдовзі дізналася, він містив пристрої, що були невід’ємною частиною їхнього ремесла: мікрофони, жучки, радіопередавачі й такі крихітні камери, що незрозуміло було, як вони можуть щось знімати. Ґрем і Рік стали витягати різні пристрої й розповідати про переваги, недоліки й функціонал кожного з них.

Елейн навіть не поцікавилася, чи згодна Мерсер начепити на себе приховану камеру. Вочевидь, вважалося, що це само собою зрозуміло, і Мерсер це дещо роздратувало. Слухаючи пояснення Ґрема й Ріка, вона відчула, що її якось млоїть. Нарешті вона не витримала:

— А це законно — ну, знаєте, знімати когось без дозволу?

— Це не протизаконно,— невимушено посміхнулась Елен, ніби даючи зрозуміти, що турбуватися про таке — просто смішно.— Це те саме,