Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер

Дорогий Маркусе!

Мені сподобалася ваша книжка. На підтвердження нашої ранкової розмови надсилаю в додатку проект угоди, від якої ви, сподіваюся, не відмовитеся.

Шліть мені продовження вашої книжки якомога швидше. Я вже казав, що хочу видати її восени. Гадаю, вона матиме шалений успіх. По суті, я впевнений у цьому. «Ворнер бразерс» уже зацікавилася екранізацією. Права на екранізацію, звісно ж, обговорюватимуться окремо.

У додатку був проект угоди, згідно з якою мені пропонували мільйон доларів.

Вночі я довго не міг заснути: в голові було справжнісіньке сум’яття думок. О пів на одинадцяту мені зателефонувала матінка. В слухавці чути було гамір, і говорила вона пошепки.

— Мамо?

— Маркі! Маркі, ти не вгадаєш, із ким я зараз.

— Із татом?

— Еге ж. Та ні! Уявляєш, ми з твоїм батьком вирішили провести вечір у Нью-Йорку і подалися вечеряти до цього італійця, біля Коламбус-серклу. І з ким ми, думаєш, зіткнулися біля входу? З Денізою! Твоєю секретаркою.

— То й що?

— Не клей дурника! Гадаєш, я не знаю, що ти з нею вчинив? Вона мені все розповіла! Все!

— І що ж вона тобі розповіла?

— Що ти витурив її з роботи!

— Мамо, я не витурив її. Я знайшов їй чудову роботу у видавництві «Шмід і Гансон». Мені більше нічого було їй запропонувати, ні книжок, ні планів, нічогісінько! Треба ж було бодай трохи подбати про її майбутнє чи ні? Я знайшов їй хороше місце у відділі маркетингу.

— Ох, Маркі, ми впали одна одній в обійми. Вона каже, що скучила за тобою.

— Мамо, заради бога!

Вона заговорила ще тихіше. Я заледве чув її.

— Маркі, я ось що подумала…

— Що?

— Знаєш великого Джека Лондона?

— Письменника? Авжеж. А він тут до чого?

— Учора ввечері я дивилася документальний фільм про нього. Яке щастя, що я побачила цю передачу, сам господь її мені послав! Уяви собі, він одружився зі своєю секретаркою! Зі секретаркою! І кого я сьогодні зустрічаю? Твою секретарку, Маркі! Це знак, Маркі! Вона нічогенька, а головне, напхана естрогенами! Хто-хто, а я це знаю, жінки таке добре відчувають. Вона плодовита, слухняна, кожні дев’ять місяців народжуватиме дитинку для тебе! Я навчу її, як глядіти дітей, і вони будуть такі, як мені захочеться! Хіба не чудово?

— І не думай, мамо. Вона мені не подобається, вона набагато старша за мене, і в неї є друг. Та й ніхто з секретарками не одружується.

— Але якщо великий Джек Лондон одружився, то таки можна! Щоправда, з нею якийсь незграба, геть нікудишній! Від нього тхне одеколоном з супермаркету. А ти ж великий письменник, Маркі! Ти Неперевершений!

— Неперевершеного перевершив Маркус Ґольдман, мамо. І лише після цього я зміг жити.

— Що ти хочеш сказати?

— Нічого, мамо. Тільки, будь ласка, дай Денізі спокійно повечеряти.

За годину до мене навідався поліційний патруль — переконатися, що все добре. Два правоохоронці мого віку, симпатичні. Пригостив їх кавою, і вони сказали, що побудуть трохи коло хати. Ніч була тепла, й у відчинене вікно я чув, як вони балакають і жартують, курять, посідавши на капот автівки. Аж раптом відчув себе страшенно самотнім і відірваним од світу. Мені щойно запропонували величезні гроші за книжку, що неодмінно прославить мене, я жив так, як мільйони американців лише мріяти можуть. Але мені бракувало тільки одного — справжнього життя. Досі я лише те й робив, що тішив своє честолюбство, тепер — намагаюся тим амбіціям відповідати. А коли ж, у дідька, почну жити, просто жити? На своїй сторінці в фейсбуці переглянув список віртуальних друзів; їх були тисячі, та жодному я не міг запропонувати сходити разом на пиво. Мені потрібне було товариство добрих приятелів, щоб дивитися з ними чемпіонат із хокею і мандрувати вихідними; мені потрібна була наречена, люба і ніжна, з якою можна було б посміятися трохи і трохи помріяти. Я вже не хотів бути сам.

Сидячи в кабінеті у Гусячій бухті, я довго розглядав фото картини, яку збільшив і роздрукував Ґегаловуд. Хто цей художник? Калеб? Стерн? Хай там як, портрет був чудовий. Увімкнув плеєр і ще раз послухав сьогоднішню розмову з Гаррі.

— Дякую, Маркусе. Я розчулений. Та рушієм цієї книжки має бути не дружба.

— Чому?

— Пам'ятаєте нашу розмову того дня, коли ви отримали диплом у Берроузі?

— Авжеж, ми з вами тоді довго вешталися кампусом. Дійшли до зали для боксу. Ви запитали, що я тепер хочу робити, і я відповів, що збираюся написати книжку. Тоді ви запитали, чому я пишу. Я сказав, що пишу, бо мені подобається, а ви сказали…

— І що ж я сказав?

— Що життя не має сенсу. І що писати — означає надати йому того сенсу.

Дослухавшись цієї поради, я сів за комп’ютер і почав писати далі:

Гусяча бухта, північ. У відчинене вікно кабінету повіває легенький вітерець з океану. Приємно пахне відпусткою. Надворі все залито місячним сяйвом.

Розслідування потроху рухається. Принаймні ми з сержантом Ґегаловудом починаємо