Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер

— Чудове вшанування її пам’яті.

— То ви мене благословляєте?

— Авжеж, Маркусе. Знаєте, ви були, мабуть, одним із найближчих моїх друзів. Ви блискучий письменник. Мені лестить, що я стану героєм вашої нової книжки.

— Чому ви кажете в минулому часі? Чому кажете, що я був одним із ваших найближчих друзів? Адже ми і далі друзі?

Він сумно поглянув на мене.

— Та це я просто так.

Я схопив його за плечі.

— Ми завжди будемо друзями, Гаррі! Я вас ніколи не кину. І ця книжка — свідчення моєї непохитної дружби!

— Дякую, Маркусе. Я розчулений. Та рушієм цієї книжки має бути не дружба.

— Чому?

— Пам’ятаєте нашу розмову того дня, коли ви отримали диплом у Берроузі?

— Авжеж, ми з вами тоді довго вешталися кампусом. Дійшли до зали для боксу. Ви запитали, що я тепер хочу робити, і я відповів, що збираюся написати книжку. Тоді ви запитали, чому я пишу. Я сказав, що пишу, бо мені подобається, а ви сказали…

— І що ж я сказав?

— Що життя не має сенсу. І що писати — означає надати йому того сенсу.

— Так ото ж, Маркусе. Цю помилку ви і скоїли кілька місяців тому, коли Барнаскі почав вимагати від вас рукопис. Ви почали писати, бо треба було здати книжку, а не задля того, щоб надати сенсу своєму життю. Робити щось лише тому, що це треба робити, завжди не має сенсу: нічого дивного, що ви не змогли видушити з себе жодного рядочка. Письменницький хист не в тому, щоби писати правильно, а в тому, щоб наповнювати сенсом життя. Щодня одні люди народжуються, інші вмирають. Щодня натовпи безіменних службовців приходять у височенні сірі хмарочоси. Та є й письменники. Письменники, як на мене, живуть насиченішим життям, ніж решта людей. Не пишіть задля нашої дружби, Маркусе. Пишіть, бо для вас це єдиний спосіб перетворити дрібне, плюгаве явище, що зветься життя, на неоціненний, шляхетний досвід.

Я довго дивився на нього. Здавалося, наче сиджу на останньому уроці Вчителя. Це було нестерпне відчуття. Потім він мовив:

— Вона любила оперу, Маркусе. Напишіть про це в книжці. Її улюблена опера — «Мадам Баттерфляй». Вона казала, що найчудовіші опери — це сумні історії кохання.

— Хто? Нола?

— Так. Це п’ятнадцятирічне дівча страшенно любило оперу. Після спроби самогубства її відправили на десять днів до Шарлотсгілу, це такий санаторій. Зараз би сказали, до божевільні. Я потайки відвідував її. Приносив платівки з операми, і ми їх ставили на маленькому переносному програвачі. Вона розчулювалася до сліз, казала, що як не стане акторкою в Голлівуді, то співатиме на Бродвеї. А я їй казав, що вона буде великою співачкою в історії Америки. Знаєте, Маркусе, гадаю, Нола могла підкорити всю країну…

— Як вважаєте, її батьки не могли з нею розправитися? — запитав я.

— Ні, як на мене, це малоймовірно. Та ще той рукопис і напис на ньому… Принаймні я не дуже уявляю собі Девіда Келлерґана в ролі убивці власної доньки.

— Але ж були ті побої…

— Побої… То була жахлива історія…

— А що в Алабамі? Нола не розповідала вам, що було в Алабамі?

— Алабама? Авжеж, вони приїхали з Алабами.

— Ні, Гаррі, я про інше. Здається, в Алабамі сталася якась подія, що, ймовірно, пов’язана з їхнім від’їздом. Та я не знаю, що там скоїлося… І хтозна, в кого можна про це дізнатися.

— Бідолашний Маркусе, в мене таке враження, ніби що далі ви заглиблюєтеся в цю справу, то більше в ній загадок…

— Це не просто враження, Гаррі. До речі, я виявив, що Тамара Квінн знала про вас із Нолою. Вона мені сама це сказала. Того дня, коли Нола вчинила спробу самогубства, пані Квінн розлютилася й подалася до вас, бо ви ж її образили, не прийшли на обід. А вас не було вдома, і вона нишпорила у вашому кабінеті. Знайшла аркушик, де ви писали про Нолу.

— Оце ви сказали, і я згадав, що справді одного аркуша бракувало. Я довго його шукав, але так і не знайшов. Думав, що загубив, хоч мене це тоді дуже здивувало, бо завжди підтримую лад у паперах. І що ж вона з ним зробила?

— Сказала, начебто загубила…

— Анонімні листи теж вона писала?

— Та наче ні. Їй і на думку не спадало, що між Нолою і вами щось є. Сприймала все це, як ваші мрії. До речі, Пратт вас допитував, коли розслідував зникнення Ноли?

— Начальник поліції Пратт? Ані разу.

Це було дивно: чому Пратт не ставив Гаррі запитань під час розслідування, якщо, за словами Тамари Квінн, вона сповістила йому про те, що дізналася? Потім я наважився назвати прізвище Стерна, не згадуючи ні про Нолу, ні про портрет.

— Стерн? — перепитав Гаррі. — Так, я його знаю. Він був власником Гусячої бухти. Я викупив у нього дім після успіху «Початків зла».

— Ви добре його знаєте?

— Не сказав би, що добре. Зустрічалися два чи три рази того літа сімдесят п’ятого. Вперше — на літньому балу, ми сиділи за одним столом. Симпатичний чоловік. Потім бачилися ще. Він був великодушний, вірив у мене. Глибоко порядна людина, багато зробив для культури.

— Коли ви бачили його востаннє?

— Востаннє? Либонь, тоді, коли хотів придбати дім. Наприкінці сімдесят шостого. А чому ви про нього питаєте?

— Просто так. Скажіть, Гаррі, ви згадували літній бал: це той, куди Тамара Квінн хотіла відпровадити свою доньку разом з вами?

— Так. Урешті-решт я пішов сам. Ото вечір був… Уявіть, я виграв головний приз у лотерею: тижневий відпочинок на Мартас-Віньярді.

— І ви туди їздили?

— Авжеж.

Того вечора, повернувшись до Гусячої бухти, я прочитав мейл від Роя Барнаскі: він робив мені пропозицію, від якої не відмовився б жоден письменник.

Від: [email protected]

Дата: понеділок, 30 червня 2008 року, 19:54