Сліди на тротуарі - Віталій Петлювань

Пилип переможно усміхнувся.

— Так би й давно! А то прикидаєшся… Забув, що Пилип Городинський бачить наскрізь і навіть глибше…

Столики в ресторані не зайняті, у ранкові години відвідувачів зовсім мало. В кутку нудьгують офіціантки.

— Салют! — вітає їх Пилип піднятою рукою і розчепірює два пальці. Це «заячі вушка», або «два по сто».

Швидко з'являється графинчик. Пилип не дожидає шашликів, звичним рухом перекидає над ротом чарку.

Решту горілки ділять на двох. Очі Пилипа робляться веселими, вуха червоніють. Тепер особливо виразно видно — він з тих, про кого звичайно говорять: молодий та зелений. І жаргонні слівця і манера пити — все це нарочите, розраховане на ефект. Він схожий на молодого актора, якому вперше дали роль. Зіграти хочеться пристойно, і тому репетиція не припиняється ніколи. День і ніч він грає, грає і перевтілюється потроху.

— Рубай, чого сидиш, — підганяє Валерія. — І скажи, нехай пивка принесуть.

— А платитиме хто?

— Знову плачеш? Не пізнати тебе, Перша Рукавичко!

Валерій озирається тривожно, як злодій. Що якби у дверях раптом з'явився Микола Молибога? В ту мить, коли Молибога відлічував йому гроші, не всі шофери вірили Валерію. Про це говорили, між іншим, і очі Петра. Тільки Молибога вірив. Ні тіні сумніву, ні крихти вагання. Сказав навіть, що й рахунок брати в магазині не обов'язково, бо звітувати ні перед ким не доведеться: гроші не казенні, зібрані.

— Красуне, пару пива, — замовляє Пилип Городинський.

— Спершу рахунок, — сіпнувся Валерій.

Він довго копається в кишені, хоче навпомацки знайти двадцять п'ять, витягає півсотні.

Пилип іронічно дивиться на Валерія, підсвистуючи і сопучи, як порваний міх. Офіціантка дає здачі, демонстративно кладе на стіл кілька п'ятаків.

— Момент! — підвівшись, Пилип Городинський добуває з глибин своїх клітчастих штанів карбованця. — Це від мене…

Хрещатик зустрічає їх веселим людським гомоном, шурхотом автомобільних шин, мерехтінням мільярдів сніжинок. Пилип не дивиться на Валерія, його очі ширяють по вивісках, по вікнах швидких тролейбусів. Підстрижене по-хлопчачому дівча в короткій ховрашковій шубці привертає його увагу, і раптом Пилип пірнає в натовп.

— Салют, Людочко! — кричить, наздогнавши шубку. Валерій бачить, як «вона» зупиняється і як «він» церемонно чмокає їй руку вище рукавички.

«Блазень!»

Валерій відвертається і йде в протилежний бік, щоб не зустрічатися з ними.

Сіється сніг — білий, легкий, як лебединий пух. Куди він дівається? Під ногами неприємно чвакає, і дорога драглиста, ненадійна.

Вечоріє. Скоро мати повернеться з роботи. Ну що йому таке вигадати, щоб випросити у неї двадцять п'ять карбованців? І звідки взявся цей клятий Пилосос? Якби не він, були б гроші цілі. Дивна річ. Не мав до Пилипа ніякісінької поваги, знав, що і той ставиться до нього, Валерія, зневажливо, а все ж при зустрічі підкорявся. Між ними відразу, як тільки познайомилися, встановилися незрозумілі відносини. В компанії Городинський називав Валерія своїм другом, всіляко розхвалював його. Це ж він після однієї товариської зустрічі з боксу назвав Валерія Першою Рукавичкою, чим, одверто кажучи, догодив самолюбству початкуючого боксера. Були й інші реверанси з його боку перед Валерієм… Однак усе це ніби навмисне демонструвалося на людях… А залишались удвох, і Пилип починав командувати Валерієм, ніколи не рахувався з його думками, з його бажаннями. Знайомилися з дівчатами — безапеляційно визначав, яка «його», а яка Валерія. Коли ж бувало, що «його» дівчина підводила, не з'являлася на побачення, Пилип на ходу перебудовувався і вже не він, а Валерій опинявся ні в сих ні в тих. Гроші вони також витрачали за принципом: твоє — моє, моє — не твоє, — на користь Пилипа. Скільки разів говорив собі Валерій: «Все! Більше ніколи я не попадуся на його гачок». А потім дружок з'являвся перед ним, ніби падав з неба, повіряв Валерієві свої таємниці, хвалився знайомствами, обіцяв таке, від чого у Валерія голова паморочилася.

Інколи Пилип дотримував слова. Знайомство з Людою, наприклад, можливість залишатися з нею у квартирі сам на сам… Звичайно, без допомоги досвідченого дружка Валерій не зміг би так швидко завоювати Людине серце…

Згадка про Люду недовго тішила його. В уяві поруч з нею виникла постать Городинського. Ось повні губи, масні від шашлику, впилися в білу дівочу руку вище рукавички…

За вікном поблискують мертві калюжки, і важко здалеку розпізнати, чи то на воді, чи на тонкій льодовій плівці відбиваються золотисті промінці. Валерій тягнеться до вимикача. І раптом він бачить — дверці шафки яку мати замикає на ключ, одійшли і в щілині щось біліє. Він завмирає. «Якщо у матері є гроші, то вони тільки у шафці. Материна схованка давно йому відома…»

Скриплять дверці. Голосніше б'ється серце. В напівтемряві Валерій засовує руку під білизну, мацає в лівому кутку. Ага, папери…

З полиці просто йому на обличчя наповзає якась тверда річ. Валерій хапається за неї — пізно… Щось падає під ноги, розсипається, розкочується по підлозі.

Тепер йому вже не до грошей. Цокає вимикач… Гудзики, нитки, папірці… Треба швидше позбирати, бо ось-ось на сходах почуються знайомі кроки.

Серед паперів Валерій бачить і лист, принесений Молибогою. Батьків лист… Чомусь починають тремтіти руки, чоло мокріє. Він залазить під стіл, переставляє стільці. Ніби все… Ні, он іще білий ґудзик. А під самим вікном шматочок крейди… Ненароком штовхає моток з нитками. Бодай ти… Ну як ти його добудеш тепер з-під шафи?

А чого, власне, він так боїться? Чому почуває себе у власній квартирі, мов у чужій? Нічого ж не трапилося… Хіба хто-небудь знає, з якими думками відчиняв Валерій шафу? Гроші на місці, він тільки ледь приторкнувся до них…

Але такі роздуми не приносять заспокоєння… Мабуть, одурити себе важче, ніж одурити когось.

Нарешті Валерій сяк-так упорався. Зачинив шафу, витер піт. Кинув на ліжко стареньке покривало і ліг горілиць. «Дурень я, дурень», промовив уголос. Гірке почуття досади