Сліди на тротуарі - Віталій Петлювань
— Ось меню, прошу. Зараз я підійду.
— Ми й без меню обійдемося. Три салати м'ясні, три шашлики… Пляшку вірменського коньяку… Дві пляшки мінеральної, — упевнено замовляє Пилип Городинський.
— А цукерок? — кокетливо нагадує Люда.
— Так, цукерок. «Червона шапочка». І цигарок. Та швидше, будь ласка. Наша дама зовсім заклякла.
— Розумію, розумію. Не мине й години, як усе буде на столі, — жартує офіціант.
Валерій мовчки дивиться на Пилипа — якийсь він веселий сьогодні. Звідки така щедрість? А верховодить не він, як звичайно, а Люда. Самий факт, що Пилип віддав гроші Чорнопудренкові, дивує і насторожує. Чогось від Валерія треба Пилипові, не інакше.
Ніби для того, щоб Валерій мав змогу поговорити з Людою, Пилип залишає їх на кілька хвилин.
Колихнулася ширма, зависла на спинці стільця, Люда поправила її, і от вони тільки вдвох, віч-на-віч.
— Погрій мені руки, Валерко, — просить Люда і повертається до нього, як соняшник до сонця. Повертається і простягає тоненькі ніжні пальці…
Він бере їх, стискує.
— Заради чого це ви турбувалися про мій піджак?
Люда лукаво грає гарними очима.
— Ти не догадуєшся? Дивно. Це я так захотіла… Я, чуєш?.. Бо я…
Вона підхоплюється, робить крок вперед і ось уже стоїть за його стільцем. Мить, і голова Валерія в її прохолодних руках. Очі дивляться в очі, гарячий подих трохи підфарбованих вуст змішується з його подихом. Ні, Валерій не може відмовитися від того, що вона пропонує йому, пропонує беззастережно і, може, навіть нерозсудливо, адже тільки ширма відгороджує їх від чужих очей.
— Браво, браво! — угорі над ними чуються оплески.
Люда випростується.
— Хам! — дівчина занесла руку і, мабуть, таки вдарила б Пилипа, якби не те, що він прийшов не сам.
— Браво, Людочко! — повторює Чорнопудренко, нечутно аплодуючи самими пальцями з лакованими нігтями. — Бийте його, а мене пощадіть. Я ніби відчував, що ми тут зайві. Посидь, кажу, біля мого столика. Так ні…
Несподівана поява Пилипа з Чорнопудренком нітрошечки не збентежила Валерія. Те, що Люда цілувала його, було до певної міри викликом, кинутим нею обом «покровителям». Тієї ночі, коли він «дав концерт» і при всій компанії образив Люду, Чорнопудренко і Пилип узяли на себе роль її адвокатів. Що ж, дуже добрий урок дано їм зараз!
— Людо, ти сидітимеш отут, — Валерій підтягує порожній стілець ближче.
— З радістю, — кокетує Люда і не звертає більше уваги на інших присутніх, наче вони знову лишилися вдвох.
Коньяк вірменський добре зігріває, а ще більше зігріває Валерія і Люду те, що вони при кожному русі торкаються одне одного то ліктем, то коліном. Після кількох днів розлуки спогад про колишню близькість п'янить і збуджує. Їм добре… Їх не цікавить словесний герць Чорнопудренка з Пилипом з приводу західноєвропейських танців, їх, вдається, ніщо взагалі не цікавить, крім того, щоб ця ніч в «Абхазії» тяглася якнайдовше і щоб можна було втопити отак очі в очі і мріяти, мріяти під музику…
Рахунок, поданий офіціантом після другої години ночі, спантеличив Валерія. Звідки набралася така сума? Двісті дав Пилип і ще сто тридцять Чорнопудренко. Валерій сидів, як на гарячому вугіллі. Люда розуміла його становище і тихо заспокоювала: «Нічого, нічого. І в тебе будуть гроші… Захочеш — і будуть…»
Над Хрещатиком порошило, запізнілі перехожі несли на плечах пухнасті хутра снігу. Пилип на розі зупинив таксі.
— Салют! — прохрипів він, сідаючи в машину. — Не ображайте дядечка…
— А ви пішки? — запитав Чорнопудренко Валерія.
Люда стисла юнакові руку.
— Мені, наприклад, хочеться ще потанцювати. У нас такі чудові вальси… І потім оте нове танго… — нагадала вона Чорнопудренкові.
— Що ж, усе до ваших послуг. Чого не зробиш для друзів.
Чорнопудренко підхопив обох під руки, і вони попрямували до високого старого будинку.
Валерій не насмілився сказати, що в нього є мати і що вона чекатиме. Думав про це, але ще більше думав про інше, про ту мить, коли в затишній кімнаті Люда скине пальто, скине свою вовняну кофточку і залишиться в самому платті з короткими рукавами… Тендітна, гарна, з пахучим волоссям… І він танцюватиме з нею…
Ось уже й двері зачинено — вони дома.
— Не вмикай, — зупиняє Чорнопудренко. — Навіщо вам стільки світла? Є маленька лампочка. Я зараз.
Синій туман розливається по кімнаті. Видно все: столик з магнітофоном, канапу, навіть капці біля неї, ті самі жіночі капці з чорним бантиком.
— Кімната до ваших послуг… Магнітофон вмикати не варто. Ніч, самі розумієте. А танцювати вальс можна й без музики…
— А ви?
— Мені спати пора… Ліжко вже скучило за своїм господарем, так що не турбуйтесь.
І Чорнопудренко, взявши капці, пішов у кухню. Скоро ніч приторкнулася чарівною паличкою до вогника на столику і погасила його.
* * *
Не дочекався Микола Молибога юного тренера. Той не прийшов на будівельний майданчик ні на другий, ні на третій день. Може, захворів? Як тільки ця думка з'явилася в голові Молибоги, він одразу ж вирішив навідатися до Левадних. Уявляв собі картину: хлопчина метається у ліжку, скорений гарячкою, а над ним схилилася зажурена мати… Ось і нове горе, і нові павутинки витче воно під очима Гали» ни Дмитрівни. Важко їй самій, важко…
Чомусь з першої хвилини знайомствам з Левадною сповнився симпатією до неї, співчував їй не як сторонній. Мало значення, звичайно, що знайомство їхнє відбулося за особливих обставин — Миколу Молибогу призвів до Левадних лист фронтовика. Та не
