Порожня труна - П'єр Сувестр

— Атож, — палко запевнила доглядачка. — Ти тільки не плач.

Дельфіна витерла сльози, а тоді, заплескавши в долоні, знову заспівала срібним голосочком, який увів Жюва в оману:

Жюв раптом здригнувся, бо чиясь рука лягла на його плече. Він рвучко обернувся і побачив перед собою Поля Дропа. Той нечутно ввійшов до кімнати і був блідий як смерть.

— Добродію, — глухо звернувся він до Жюва, — що це все означає?

Інспектор не барився з відповіддю.

— Пане професор, я готовий пояснити вам усе. Та все ж гадаю, що нам слід поговорити наодинці.

Дроп мовчки показав рукою на двері й рушив попереду. Обоє ввійшли до сусідньої кімнати, схожої на невеличкий салон. Стіни було оббито тканиною, скрізь висіли важкі портьєри й килими. Професор, важко опустившись на фотель, одразу заговорив:

— Добродію, ви поводитеся непорядної нечемно. Ви силоміць проникли в мої таємниці, в те, що обходить тільки мене. Ви вдерлися в мою домівку й розкрили таємницю, яку я оберігав від цілого світу… Скажіть, навіщо ви робите таке?

Докори були справедливі Але Жювові найбільше дошкуляло те, що він не хотів і не міг звірити хірургу причини, які в ході розслідування привели його до цієї таємниці. Бо якщо Жюв і справді стежив за професором Полем Дропом, то лише тому, що не раз чув дитяче белькотіння тієї, яку він тепер знав як Дельфіну Фаржо; адже раніше він гадав, що то голос зниклого хлопчика, малого Убера, якого міг викрасти професор. А тепер інспектор бачив цілковиту безневинність Поля Дропа. Хірург вільний від будь-яких звинувачень, стався прикрий збіг, досадна промашка. Поза сумнівом, Поль Дроп не викрадав сина своєї дружини і дитячий голос, чутий інспектором, належав тільки Дельфіні Фаржо!

Жюв не став нічого пояснювати професору, а навпаки, сам почав його розпитувати.

— Перепрошую, пане Дроп, — сказав він, — за мою нескромність, вона, на жаль, майже професійна. Я колись знав Дельфіну Фаржо і мене неабияк цікавила її доля. Ви, мабуть, чули про ті нещастя, які вона пережила?

— Надто мало, — кинув професор.

Жюва це здивувало.

— А як ви познайомилися з нею?

Поль Дроп підхопився.

— Хай це вас не обходить! — обурився він, але одразу знічено додав: — Пане Жюв, я вам таки вірю, тож, мабуть, краще розповісти правду.

Дві години без передиху Поль Дроп розповідав Жювові про свої незвичайні взаємини з Дельфіною Фаржо. Познайомився він із нею чотири роки тому в Сальпетрієрі, де бідолашну жінку лікували чи, радше, доглядали, бо вважали її невиліковною. Поля Дропа вразила пишна краса Дельфіни; прихилившись до неї, він вивчав її з куди більшим зацікавленням і співчуттям, ніж будь-кого із своїх пацієнтів. Він розпитав, чому її помістили в клініку, і на превелику втіху дізнався, що до божевілля спричинився сильний емоційний струс; отже, була надія на одужання. «Божевілля, спричинене душевним переживанням, — казав він, — лікувати можна. Потрібні чуйність, турбота, особливі процедури — і можливе одужання». Хірург удався до наукових тлумачень, виклав Жюву цілу програму — настільки незвичну, що інспектор аж злякався: чи професор, бува, сам не зсунувся з глузду. Поль Дроп аж розпалився.

— Зрозумійте, — переконував він, — що я захоплений нею, що я щиро люблю її, що я плекаю її образ і не уявляю без неї щастя. Окрім Дельфіни, я нікого в світі й не любив. А тепер уявіть мої муки, коли я бачу, що в цій, невимовно вродливій жінці, до якої я прагну всім серцем, дитячий розум! Чому воно так? Довго і безуспішно я намагався пояснити недугу Дельфіни Фаржо з суто наукового, медичного погляду. І дійшов висновку, що в її жилах тече нечиста, погана кров, зіпсута душевним збуренням, що від тієї крові мозок атрофувався. Якби замінити їй кров, оновити елементи кровообігу, очистити судини від отруйних часток, то вона знову стала б колишньою — розумною, чуйною і душевною жінкою, яка зрозуміє, що я кохаю її. І сама мене покохає… Знаєте, пане Жюв, Дельфіна в моєму житті — все.

Щойно випадає вільна часина, а ви знаєте, як я тяжко працюю, я приходжу до Дельфіни. Вночі піднімаюся до неї і, поки вона невинно спить, милуюся нею, мовчки молюся на неї. Отак жити поруч із нею, як я, без надії, віри й певності, що колись порятую її, найстрашніша мука.

Жюв навіть перейнявся співчуттям до хірурга.

— Смію сказати, добродію, — мовив він, — що щиро зичу вам успіху! — І, повагавшись хвилину, додав: — Тепер я розумію, як мало вас обходили вагання пані Дроп щодо розлучення.

Інспектор сказав це, але відразу й пошкодував. Бо професор Дроп здригнувся, обличчя йому перекривилось, а руки дрібно затремтіли.

— Амелі, — бурмотів він, — Амелі… Не згадуйте мені за цю жінку… Вона для мене ніщо; я не хочу й чути про неї, не хочу, щоб знову поставала в пам'яті. Всьому вже кінець. Господи, які жахливі видива! Добродію, мовчіть! Мовчіть!

Професор вибіг з кімнати, бо за стіною раптом почувся срібний голосок Дельфіни Фаржо.

— Іди сюди, друже мій, — казала вона. — Я йду гуляти з моєю лялькою й хочу, щоб і ти був з нами.

Поль Дроп, зрозумівши, що кличуть його, відразу побіг до неї.

Через годину, покинувши таємничі покої, де професор Поль Дроп тримав Дельфіну Фаржо, Жюв спускався бульваром Майо до міської брами. Інспектор замислився, чоло насупилось, обличчя спохмурніло. «Он він який, — міркував він, — той грандіозний задум, над яким працював Поль Дроп. Отакої! Та Дельфіна геть затуманила йому голову. Зрештою, воно й не дивно, бо жінка таки вродлива… Тепер зрозуміло все, що сталося… Поль Дроп забрав Дельфіну з притулку, привіз до себе, поселив поряд з дружиною, а та, бачачи, що іноді він ходить з чарівною жінкою, гадала, що то його коханка, як же інакше!