Порожня труна - П'єр Сувестр

жінка нагадали Жювові страшне й криваве минуле, вбивства і розбої, скоєні невловимим Генієм злочину, жахітним Фантомасом!.. Жюв перенісся подумки на кілька років назад, коли, розшукуючи загадково зниклого Фандора, він познайомився з Дельфіною Фаржо, провінційною міщанкою, що закохалася в іспанського інфанта і задля нього кинула чоловіка. Проте втеча не вдалася, Дельфіна Фаржо стала свідком, як один за одним під безжалісними ударами Фантомаса загинули її брат і чоловік; потім бідолашна, зневірена жінка прибилася до Парижа. Жила досить дивно, мала непевні, підозрілі знайомства, а на прожиток заробляла в поховальній конторі, опоряджаючи домовини. Раз уникнувши Фантомасових рук, Дельфіна Фаржо знов опинилась у зловісних тенетах страховиська, що не зупинявся ні перед яким злочином; одного дня Фантомас викрав її, бо вона заважала йому і він хотів її позбутися. Фантомас, помщаючись молодій жінці, вирішив живцем поховати її на Монмартрському цвинтарі. Геній злочину майже здійснив цей страхітливий задум, але завдяки Жюву Дельфіна все ж уникла смерті. Проте ставши полонянкою Фантомаса і довідавшись про жахливу смерть, на яку той засудив її, бідолаха зомліла на дні могили, а опритомніла божевільною. Тіло її врятували, але розум вона втратила назавжди; вирвавши в смерті Дельфіну Фаржо, Жюв повернув до життя лише божевільну.

Отакі трагічні події пережила Дельфіна Фаржо. І зараз вони, немов кадри кінострічки, пробігли в інспекторовій пам'яті. Коли Дельфіну Фаржо врятували від смерті, її, оскільки не мала ніяких статків, віддали до притулку. Що з нею було відтоді? Як вона опинилась у приватних покоях професора Поля Дропа і чому він потай ходив до неї? То була загадка, яку Жювові годі було розв'язати.

Поки Жюв міркував, Дельфіна Фаржо, вже не звертаючи на нього уваги, знову вмостилася перед дзеркалом і, сама собі всміхаючись, заходилася розчісуватись. Жюв дивився на неї з жалісливою цікавістю, не можучи не відзначити, яка вона гарна, зграбна й свіжа. Здавалося, ніби з нею відбулася чарівна переміна: ця жінка, яку Жюв пам'ятав просто гарненькою, тепер квітла вродою, променилася здоров'ям.

Давши раду зачісці, Дельфіна поволі підвелася з фотеля, в якому сиділа, і підійшла до канапи в кутку кімнати. Інспектор стежив за нею поглядом, а вона знову наспівувала ті рядки:

Ми в лісочок не підемо, Всі кленочки вже посохли.

Урвавши спів, жінка схопила щось на канапі і притисла до себе з невимовною ніжністю. Жюв помітив, що то лялька, розкішна, розмальована лялька. Дельфіна колисала її, не зводячи з неї розчуленого погляду. І раптом підійшла до Жюва, всміхнено подивилася на нього і забелькотіла, мов мала дитина:

— Скажіть, добродію, а правда в мене гарна лялька? Зараз вона в блакитній сукні, та коли визирне сонечко і ми підемо гуляти, я їй одягну рожеву. — Вона повернула голову до наглядачки: — Фелісіте, адже візьмемо на прогулянку й мою донечку? — І знову з тихою радістю задивилася на ляльку. — Яка ж вона гарна!

Попри звичну стриманість, Жюв розхвилювався. Він звик до людських нещасть, але побачене було, певно, найстрашнішим з усіх нещасть. Яка ж ти слабка, людино! Досить удару долі, фізичного чи душевного потрясіння — і нема вже ні пам'яті, ні розуму, людина відразу стає нікчемною істотою, химерним, жалюгідним створінням. Жвава, розумна жінка обернулася на бідолашну двадцяти восьми- чи тридцятирічну істоту, яка зійшла на дитячий розум і яка зараз переймається лише тим, у яку сукню вбрати ляльку.

Сумовитим поглядом ще раз глянувши на божевільну, Жюв підійшов до Фелісіте. Та зрозуміла німе запитання інспектора.

— Вона зовсім не зла, бідолашна, навіть добра, лагідна. А от розуму геть не має.

— Професор Поль Дроп, мабуть, неабияк опікується нею? — спитав Жюв.

На обличчі Фелісіте відбилося збентеження.

— Пане, не варто про це говорити. — І злякано додала, ніби оце щойно спало на думку: — Але скажіть, як ви тут опинилися? Професор вимагає, щоб Дельфіна нікого не бачила, ні з ким не розмовляла. Так, мабуть, потрібно для лікування. Я не повинна була впускати вас.

— Саме професор, — збрехав Жюв, — і послав мене сюди. Вивів на потаємні сходи, що сполучають приміщення з його квартирою. Невже ви гадаєте, що я втрапив би сюди, якби мені не показали дорогу?

— Певно, що так, — погодилася стара медсестра. — Пан Поль Дроп таки справді пильнував, аби ніхто не дізнався про цей хід. Гадаю, цього не знала навіть його дружина. — Фелісіте пригадала перші слова Жюва, коли той щойно ввійшов у квартиру. — Тепер я розумію, чому ви запитували, де дитина… Адже ви мали на увазі цю бідолашку… І пан професор так її часто називає… І завжди наказує їй: «Дельфіно, дитинко моя, будь розумною, роби все, що тобі казатимуть». Бо, хоч вона й доросла жінка, з нею треба розмовляти як з дитиною.

Жюв уже відверто розпитував.

— Отже, професор дуже переймається нею?

— Надзвичайно.

— І сподівається її вилікувати?

— Певно, на щось сподівається. Та й, може, це якась його родичка, хтось із близьких. Коли я почала працювати в цій клініці, Дельфіна була вже тут. Побачивши, що я жінка серйозна й неговірка, професор доручив мені нагляд за нею, — якщо не постійно, то принаймні якомога частіше. Зізнаюся, вже краще сидіти тут, аніж доглядати прооперованих. Це часом така морока…

Жюв нарешті спитав про те, що давно йому муляло:

— А чому професор Дроп опікується нею з такими засторогами?

Та відповіді інспектор не дочекався, бо Дельфіна Фаржо, що досі міняла сукню ляльці, раптом упустила її, і голова порцелянової іграшки, вдарившись об край меблів, розбилася на друзки. Дельфіну охопив невимовний розпач. Здригаючись усім тілом, вона жалібно заскімлила:

— Ляля… моя ляля… Бідолашна ляля…

Фелісіте, забувши про Жюва, підбігла до Дельфіни й почала втішати, намагаючись хоч якось відволікти її від ляльки.

— Заспокойся, заспокойся Дельфіно, — казала вона. — Ми зараз підемо й купимо другу, ось побачиш, ще кращу. Купимо таку, яка лягає, заплющує очі й каже: «Тато, мама».

Дельфіна втішено стрепенулась:

— Справді? Вона справді