Сліди СС - Ростислав Феодосійович Самбук
Посидівши ще трохи для годиться, Хетель побіг у нормальну бібліотеку, щоб зазирнути в довідники. Знайшов потрібне слово й розчаровано закрив книгу. Розмріявся і приготувався взяти старого голими руками, а лабеліст, виявляється, колекціонер, збирач звичайнісіньких готельних наклейок на валізи чи на скло автомобілів.
І чого люди тільки не збирають? Божевілля, пошесть XX століття!
Увечері, розповідаючи про це, здивувався, чого Ангель так зрадів, що навіть засовався на стільці. Нерозуміюче зиркнув на нього, але той нічого не став пояснювати і тільки попросив:
— Замовте мені телефонну розмову з Цюріхом… Хоча не треба телефонних розмов, краще дамо телеграму і бажано не з Альт-Аусзее. Негайно!.. Заводьте свій автомобіль, Вольфганг, бо справа нагальна: не терпить зволікання!
Присунув до себе клаптик паперу й почав щось швидко писати.
На вашому місці я б розповів… — почав невдоволено полковник, та Ангель тільки відмахнувся. Закінчивши писати, підсунув аркуш Хетелю. Лише тоді пояснив:
— Мій син — також лабеліст. Ми зателеграфуємо йому, і він надішле нам дві-три сотні гарних наклейок, тоді ви, — звернувся до Хетеля, — маючи на руках таке, вибачте на слові, багатство, спробуєте познайомитися з цим старим козлом Ціммером. Брешіть йому все, що завгодно, міняйтеся наліпками — серце колекціонера м'яке, мов віск, і за день-два ви станете найліпшими друзями!
Це пророцтво Ангеля справдилося. Одержавши з Цюріха бандероль з наклейками, Хетель перестрів Ціммера в коридорі і запитав:
— Я чув, у вас одна з найбільших в Австрії колекцій наклейок? У мене є екземпляри, що побували у ваших руках, але я не мав честі листуватися з вами і, взагалі, я лише недавно переїхав сюди…
Ціммер глянув на нього недовірливо:
— Я знаю всіх найвизначніших лабелістів світу. Пробачте, з ким маю честь?
— Отто Ренненкампф, комерсант, — відрекомендувався і, побачивши, як знизав плечима старий, швидко витягнув із кишені і розкрив перед носом у Ціммера коробочку з наклейками.
— Тут є цікаві екземпляри, — поворушив наліпки, — і я був би вдячний вам, коли ви згодились би глянути…
Бібліотекаря не треба було вмовляти: ткнувся носом у коробочку, пальці швидко забігали, перебираючи барвисті папірці. Спритно витяг одну з наклейок, проглянув печатки колекціонерів на звороті.
— Я їх знаю, — пожвавішав, — листуюся з ними. Єжі Собота з Вроцлава, один з найкращих польських лабелістів… А це — Сергіо Нуно де Олівера Вінхас з Португалії, я одержав від нього не один десяток цікавих екземплярів… — Глянув раптом на годинника, заквапився. — Мені дуже приємно, колего, та настає обідня година…
— Ви де обідаєте? — удав, що не знає, Хетель.
— Чудовий ресторан і зовсім недалеко. Може, бачили «Райський куточок»?
— Якщо не заперечуєте, ми могли б пообідати разом.
— З великим задоволенням.
Вони їли гарячий переперчений суп, Хетель ковтав через силу, та все ж намагався посміхатися і якось підтримувати розмову. Хоча говорив в основному Ціммер. Ангель мав рацію: варто було зачепити його колекціонерську струнку, як старий забув усе, крім нікому не потрібних чемоданних наліпок.
За глибоким переконанням Хетеля, наклейками могли цікавитися лише піжони, які люблять виставляти на загальний огляд великі шкіряні валізи — буцімто кількість кольорових папірців на них може піднести їх, піжонів, в очах солідної людини. Правда, яка ж солідна людина — Ціммер? Уже те, що він — завсідник такого паскудного ресторану, свідчить само за себе. Що ж, нехай бавиться папірцями, і дитячі забавки можуть принести користь…
А Ціммер, перебираючи наклейки, бубонів собі під ніс:
— Гляньте, гер Ранненкампф, яка красива наліпка… Моя колекція має понад п'ятнадцять тисяч наклейок, а цієї нема. Готель «Монако» на Гранд-каналі у Венеції… Хочете, я вам дам за неї дві чи три південноамериканські?
Хетель нещиро зітхнув. Відповів:
— У мене таких дві… Цю можу вам презентувати.
— Маю сьогодні щасливий день! — зрадів Ціммер. — Але я не можу прийняти дарунок. Тільки обмін, шановний колего, тільки обмін, інакше я не зможу висловлювати своє захоплення вашою колекцією. Сподіваюсь, ви не сприймаєте мої похвали, як натяки? У мене, наприклад, нема і такої… — витяг яскраву наклейку, на якій був зображений Везувій і на тлі гори сонячні промені. — Готель «Термінує» у Неаполі…
— У моїй колекції широко представлений Близький Схід, — зауважив Хетель, ніби між іншим. Насправді ж уважно стежив, яке враження справлять ці слова: Ангель попереджав, що син колись просив його дістати наліпки в аравійських країнах; їх дуже мало, і за ними ганяються всі лабелісти. І справді, Ціммер зиркнув на нього недовірливо. Мовив:
— Я витратив не один десяток шилінгів на листи, аби добути щось із Саудівської Аравії чи Йемену. Але цих країн, певно, ще не торкнулася цивілізація, і там просто нема наклейок — майже всі мої листи лишилися без відповіді.
— Ну, вам, виходить, досі не щастило, — засміявся Хетель. — Я маю на увазі — до зустрічі зі мною.
— Я матиму щастя хоча б одним оком глянути на наші унікуми?
Хетель весь підібрався, немов готувався до стрибка: тепер головне не схибити. Покопирсався виделкою в тарілці, мовив, буцімто йшлося про незначну послугу:
— Завтра в другій половині дня я буду у Зальцбурзі. Десь увечері матиму вільний час. Але й мені хотілося познайомитися з вашою колекцією.
— Моя холостяцька квартира… — завагався Ціммер.
— Яке це має значення! — махнув рукою Хетель.
— Тоді прошу вас завтра ввечері на чашку кави, — рішуче запропонував бібліотекар. — Ми можемо зустрітися тут. Я вечеряю о пів на восьму, і після вечері, якщо це вас влаштує…
