Смиренність отця Брауна - Гілберт Кійт Честертон
Фламбо вперше бачив свого друга переможеним. Отець Браун сидів тихо і дивився в підлогу, болісно насупившись, немов соромився чогось. Важко було боротися з відчуттям, яке так владно підтримали крилаті слова пророка: той, кому належить підозрювати людей, переможений гордим, чистим духом свободи і здоров’я. Нарешті священик сказав, кліпаючи очима часто, наче від болю:
— Ну, якщо так, пане, то вам нічого не залишається як узяти цей заповіт і піти звідси. Цікаво, де ж вона, бідолашна, його залишила?
— На столі, біля дверей, — сказав Калон з тією вагомою простотою, яка сама по собі виправдовувала його. — Вона казала мені, що напише його сьогодні вранці, та я й сам бачив, як вона починала це робити, коли піднімався ліфтом до себе.
— Двері були відчинені? — запитав священик, дивлячись на куточок килима.
— Так, — спокійно відповів Калон.
— Так їх і не зачинили… — сказав отець Браун, зосереджено вивчаючи килим.
— Ось якийсь папірець, — промовила незрозумілим голосом похмура Джоан Стейсі. Вона підійшла до столу сестри і взяла листок блакитного паперу. Її бридлива посмішка зовсім не пасувала до ситуації, й Фламбо насупився, глянувши на неї.
Пророк стояв осторонь з тією царственою байдужістю, яка завжди його виручала. Фламбо взяв папір і почав його читати, усе більше дивуючись. Спочатку все було написано, як треба, але після слів «віддаю і заповідаю все, чим володію в день смерті» літери раптово змінювалися подряпинами, а підпису взагалі не було. Фламбо в повному здивуванні простягнув це священикові, той поглянув і мовчки передав аркуш служителю сонця.
За якусь мить жрець, завихривши білий одяг, двома стрибками підскочив до Джоан Стейсі. Його блакитні очі вилізли з орбіт.
— Що це за жарти? — вигукнув він. — Поліна написала більше!
Страшно було чути його нову, по-американськи різку вимову. Велич і велемовність спали з нього, наче пелерина.
— На столі нічого іншого немає, — сказала Джоан, і все з тією ж поблажливо-уїдливою посмішкою прямо поглянула на нього.
Він вибухнув мерзенною, брудною лайкою. Страшно і соромно було споглядати, як спадала з нього маска, немов відвалилося обличчя.
— Гей, ви, слухайте сюди! — закричав він, закінчивши лаятись. — Може, я і шахрай, однак я здогадуюся, що ви — вбивця! Ось вам і розгадка, шановні джентльмени, без усіляких там левітацій! Дівчинка писала заповіт… залишала все мені… ця мерзотниця увійшла… вирвала ручку… потягла її до шахти і штовхнула! Так, без кайданків не обійдемось!
— Як ви слушно зауважили, — з недобрим спокоєм промовила панна Джоан, — ваш клерк — людина чесна і вірить у присягу. Він у будь-якому суді підтвердить, що я була у вашій конторі та виконувала свої обов'язки за п'ять хвилин до смерті сестри і через п'ять хвилин після її смерті. Пан Фламбо також підтвердить, що застав мене там, у вас.
Усі мовчали.
— Отже, Поліна була сама! — вигукнув Фламбо. — Вона вчинила самогубство!
— Вона була сама, — сказав отець Браун, — але самогубства не вчиняла.
— Як же вона померла? — з нетерпінням запитав Фламбо.
— Її вбили.
— Так вона ж була сама! — заперечив детектив.
— Її вбили, коли вона була сама, — відповів священик.
Усі дивилися на нього, але він сидів так само тихо, відчужено. Його кругле обличчя насупилось, наче він тужив за кимось або когось соромився. Голос його був рівний і сумний.
— Ні, ви скажіть, — почав кричати Калон, не добираючи слів, — коли прийдуть за цією кровожерною гадиною? Убила рідну сестру, вкрала в мене півмільйона…
— Гаразд, гаразд, пророче, — посміхнувся Фламбо, — чого вже там, все одно цей світ — лише марево…
Служитель сонячного бога спробував знову вилізти на п'єдестал.
— Не в грошах справа! — проголосив він. — Звичайно, маючи їх, я поширив би своє вчення по всьому світу. Але головне — воля моєї коханої. Для неї це було святинею. Поліна бачила…
Отець Браун схопився, крісло захиталося. Він був страшенно блідий, але весь світився надією, і очі його сяяли.
— Ось! — дзвінко вигукнув він. — 3 цього і почнемо! Поліна бачила…
Високий жрець поквапливо, як божевільний, позадкував перед маленьким священиком.
— Що таке? — верескливо забелькотів він. — Та як ви смієте?
— Поліна бачила… — повторив священик, і очі його засяяли ще яскравіше. — Говоріть… заради Бога, розкажіть усе! Наймерзеннішому злочинцеві, спокушеному дияволом, стає легше після сповіді. Покайтеся, благаю вас! Як бачила Поліна?
— Пустіть мене, дідько вас забирай! — кричав Калон, немов пов'язаний велетень. — Що вам до того? Нишпорка! Павук! Що ви мене плутаєте?
