До того ж, саме ця імітація парадоксальним чином допомагала Левченкові поки триматися осторонь. І при цьому — не привертати зайвої уваги своєю відсутністю та неналежним, як може здаватися, виконанням прямих службових обов'язків.
Пощастило — чекав недовго.
Годинник показував двадцять хвилин на першу, коли в полі зору опинилася Катерина Липська. Те ж пальто брудно–зеленого кольору, перешите з чоловічої шинелі, кирзові чоботи, грубі коричневі панчохи, хустка запнута так, що закривала частину обличчя. Цього разу в неї був не кошик. Через плече висіла сумка з–під протигазу, не така, як корзина, та все ж таки досить містка. Рухалася Катерина впевнено, у звичному й багато разів ходженому напрямку. При цьому сторожко озиралася.
Цілком правдивим буде припущення: жінка стережеться хижака й мудро робить.
І не всякий замислиться, чому, боячись величезного скаженого звіра, Катерина все одно йде до лісу. Яка в таких мандрах гостра потреба, тим більше — коли дитина на руках. Не маленьке безпомічне немовля, і разом з тим — лише одинадцятирічний пацан. Рідна мати досить серйозно ризикує рано чи пізно лишити Борю сиротою.
Або — зовсім нічим не ризикує. Й чудово знає це.
Дочекавшись, поки постать Катерини зникне за деревами, Левченко вислизнув із свого сховку, обережно рушив слідом. Ступати намагався тихо, триматися на відстані й не зводити з неї очей, не загубити в хащах. Чим далі, рухаючись від дерева до дерева, заглиблювався слідом за жінкою в ліс, тим настороженіше почувався. Коли за спиною лісові ворота замкнулися остаточно, ніби відрізаючи шлях до відступу, Андрій подумав — і витягнув із кобури пістолет. Зняв запобіжник, стиснув руків'я, зручніше взявшись, посунув далі, опустивши ствол донизу.
Подумавши, що часу спливло досить, Левченко глянув на циферблат. Здивувався, побачивши, що від моменту, коли він почав стеження, пройшло лише двадцять п'ять хвилин.
Відвівши погляд та пошукавши попереду Катерину, він раптом зрозумів — жінка зникла.
Ось ніби йшла попереду. Він навіть міг при бажанні почути її кроки. І враз розчинилася. Лісову тишу порушував мирний пташиний щебет, вітер ворушив верхівки дерев, шелестіло листя.
Переживши зовсім непотрібний зараз напад паніки, Андрій примружив очі. Перевів подих. Повільно видихнув. Почав знову вдивлятися вперед. Нікого не помітивши, він зціпив зуби, прискорив ходу, тепер не дуже дбаючи про те, аби рухатися тихцем. Розумів — робить помилку, дає змогу виявити себе, водночас будучи впевненим: пересувається не так, як ходять джунглями слони чи інші крупні тварини. Тож тих звуків, які викликали б підозру в лісі, його кроки не видають.
Кидок скоро дав результат — попереду майнула знайома хустка. Просунувшись ще трохи, Левченко враз зупинився: Катерина вже нікуди не йшла. Жінка стояла, ніби вслухуючись у довкілля. Так, немов чекала з лісової глибини якогось сигналу. Витерши змокрілого невідомо, з якої причини лоба, Андрій пересунув кашкета до потилиці, притиснувся плечем до стовбура. Щось підказало — треба бути напоготові.
Андрій обережно підняв руку з пістолетом на рівень пояса.
Катерина рвучко повернулася.
Левченко, навіть не чекаючи такого руху, міг спритно сховатися за стовбур. З того місця, де стояла Липська, його не було помітно. Огляд закривали чагарі. Та сіпнувся Андрій аж надто рвучко, вийшло не зовсім зграбно, сухі гілки голосно хруснули під чобітьми.
Сонце світило крізь верхівки.
Катерина побачила переслідувача.
Спершу не розгледіла, хто це — просто помітила, що не сама. Та далі ховатися вже не було смислу. Тому Левченко вирішив розкрити себе, припинивши гру в кота й мишу. Виступив зі свого укриття, пістолет тримав напереваги.
— Ще раз здрастуйте, — мовив голосно.
— Для чого ви тут, товаришу офіцер? — теж голосно, до того ж — несподівано дзвінко запитала Катерина.
— А ви?
— Гуляю.
— З протигазною сумкою?
Левченко зробив ще один упевнений крок уперед.
— А ви — з пукавкою. На полювання?
— Можна й так сказати. Сірого вовка не боїтеся, Катю?
— Я свого відбоялася. Ходити лісом — злочин? Кримінал? Що ви там ще придумаєте…
— Знаєте без мене, кого всі кругом бояться.
Андрій ще трохи наблизився.
— Ми самі. Але говорили з вами нині рано, товаришу офіцер. Народ у нас давно не боїться вовків. Люди страшніші.
— Я десь це вже чув.
— І ще почуєте. Не всякий і не всюди може вам це сказати. Як не почуєте — побачите, офіцере.
— Отак! Уже без «товариша»? Добре, раз прийшли, раз так вийшло, раз нема кругом нікого й нас не почує ніхто — поговоримо. Будемо говорити, Катю?
— Про що?
— Є в мене кілька питань, — ще крок. — Слухайте, я не збираюся комусь переказувати нашу розмову. Взагалі не хочу жодних протоколів, — ще крок. — Аби хотів, давно б викликав вас до себе, Липська. Не вперше бачу вас у лісі.
— Ви так і не пояснили, чому це злочин. І чого ви ходите за мною.
— Поясню. Раз так складається — все поясню. Але й ви мені теж мусите дещо розказати.
Ще крок.
— Стій!
Пролунало за спиною.
Вірніше — збоку. З правої сторони, протилежної місцю, де завмерла Катерина. Вона, лишаючись там, могла бачити, напевне бачила й точно знала чоловіка, якому належав голос.
Сіпнувшись та спробувавши розвернутися, Левченко негайно наштовхнувся на окрик:
— На місці стояти! Зброю кидай!
— А якщо…
— Як що — не промахнуся! На мушці ти в мене, курва совєцька!
Відразу потому Андрій почув звук, який за час війни навчився вирізняти серед інших.
Рвучко звели затвор. Брязнув метал.
Розділ дев'ятий
Повстанець
1
Лариса від самого ранку не знаходила собі місця.
Справа зовсім не в загибелі Віктора Сомова. Саме так, Віктора Сомова, вона навіть тепер не могла хоч би подумки назвати його своїм чоловіком, а себе — вдовою. Ніколи не вірила в Бога. Ще в школі брала участь у різних антицерковних агітбригадах, їздила по селах із театралізованими лекціями про релігію як опіум для народу. Та коли дізналася, що Віктора більше нема — вибачилася перед офіцером, котрий приніс звістку, закрила лице руками, метнулася в сусідню кімнату, ніби плакати. Сама ж ледь стримала видих неймовірного полегшення. Лиш боячись — працівник відділу НКВС почує голосне, зовсім
