— Як? Ви про що?
— Це прикро й неправильно, коли за людиною, померлою наглою смертю серед глупої ночі, нема кому зронити сльозу. Його не поховають. Тобто, не буде при цьому тих, хто щиро сумує. Зариють у землю, так виглядатиме процедура. З почестями, можливо, дадуть салют. Над ямою насиплють земляний горобочок і скоро забудуть. Якщо згадають, то знову задля брехні.
— Чому?
— Тому, Андрію. Згадавши смерть Віктора Сомова, інші скажуть неправду про його героїчну загибель на бойовому посту. Бо інакше, ніж геройські, офіцер НКВС, особливо — під час війни, полягти не може. Брехатимуть собі, брехатимуть людям — і знатимуть це. Ось чому прошу не заспокоювати, бо віднині ми з Юрою — вільні люди. Настільки, наскільки можна відчувати себе вільними в наш час. Заарештуєте за вільнодумство?
— Якби ви були в цьому впевнені, не говорили б так зі мною. Дякую за довіру. З іншими не бажано.
Боковим зором перехопив погляд Катерини. Чи здалося, чи її напруга від його присутності теж трошки спала.
— Знаю, — посмішка Лариси стала щирішою. — Домовились. Поговорили. Займайтеся далі своїми справами.
— Це ви так делікатно просите мене відчепитися?
— Навпаки, — очі Лариси потеплішали. — Даруйте, якщо образила…
— Нічого, все в порядку.
— Тим не менше — не збиралась. Хотіла сказати, що опікуватися мною не варто. Дізнавшись про смерть Сомова, я відразу вирішила перебратися з тієї квартири… хати… Звідти, де ми жили. Житло службове. Звісно, його лишать за мною, але я сама не хочу. Бо ми спали там у одному ліжку з Сомовим, розумієте?
— Я розумію, — нарешті озвалася Катерина.
— Тут, — кивок на будинок, — місця нам поки вистачить. Хлопцям не буде нудно. Ми, жінки, теж дамо собі раду. І поки ми не поїхали звідси, обов'язково ходитимемо в гості до Стефанівни. Мені не вистачатиме її.
— Ви збираєтесь їхати з Сатанова?
— Мене тут вже нічого не тримає, Андрію. Повернуся до Києва, там прилаштуюсь напевне. Шкільні вчителі нині на вагу золота. Важливий політичний момент.
— О! Який?
— Почався перший повноцінний навчальний рік після окупації.
— У місцевій школі вчителі потрібні теж.
— Значить, звільню для когось місце. Людина зможе отримувати робітничу карточку. Я вирішила, Андрію. Тепер виїхати звідси — лише питання часу. До речі, добре, що ви нагодилися.
— Навіть так?
— Я речі не всі забрала з нашої… своєї квартири. Треба чоловічої сили.
— Буде. В коляску мотоциклетну влізе?
— Звичайно. Ми з Юрою нажили не аж так багато майна.
Левченко діловито потер руки.
— Розгребу трошки — зробимо. А потім, раз таке діло, і вам, Катерино, паркан он полагодимо.
Господиня стримано кивнула. Спіймавши її погляд, Андрій безпомильно визначив: попри проблиск довіри, його присутність Липську все ще обтяжує, напружує й нервує. Тут же стрельнуло — ну, як складе два й два та спробує дізнатися, хто спрямував начальника міліції сюди, до неї додому в пошуках Лариси. Адже та навряд чи оголосила на всю вулицю, куди йде.
Чіткої відповіді не буде.
Й Катерина матимпе всі підстави запідозрити Левченка в тому, що насправді він приїжджав до неї.
З якою метою?
Чого треба старшому лейтенанту від скромної, нічим не прикметної вдови?
Якщо підозри щодо Липської дійсні, жінка цілком може задатися цими питаннями. Й напевне стане обмеженішою.
— Ну, раз так — влаштовуйтесь, — Андрій обсмикнув гімнастерку, поправляючи ремені. — Не заважатиму. Роботи море. До Сомова як до людини можна ставитися по–різному. Але вбивство керівника відділу НКВС — справа серйозна, незалежно від особи на цій посаді. Так що головного болю нам усім підкинули. До кінця дня тут будуть солдати, почнуться незручності для мешканців. Нічого, то не на довго. Переживемо.
Левченко говорив, дивлячись на Ларису.
Та сказане адресував насамперед Катерині.
Й дуже сподівався — вона зробить із цього потрібні висновки.
Не лише для себе, а й для нього.
Якщо він усе вірно вирахував, не помилився в припущеннях і розрахунках, вона повинна діяти найближчим часом.
Не вагаючись.
4
Левченко дочекався — Катерина Липська вийшла на лісову галявину.
Найбільше, за що хвилювався Андрій: вдова піде до лісу не там, де він влаштувався у засідці. З місцем визначився відразу. Нічого зручнішого, ніж залишки старого муру, в голову не приходило. Мотоцикл залишив біля міліції, оперативно провів нараду, дізнавшись те, про що не мав жодного сумніву: кого в Сатанові не спитай, ніхто нічого не чув і не бачив.
Опитування населення ще не завершили. Людей дуже скоро потрусять іще раз, та Левченко не міг цьому запобігти. Зараз його більше хвилювало, аби на певний час про його існування забули. Непросто домогтися цього, особливо — коли пішла третя доба небаченого раніше розгулу лісового хижака.
Начальник міліції за відсутністю іншого «силового» начальства потрібен всім та всюди.
Але Андрій чудово розумів, які пустопорожні розмови йому доведеться вести і якою дурнею вимушено забиватиме свій час.
Внутрішній голос, до якого Левченко звик дослухатися років з десять, підказував: нема нічого важливішого тепер, ніж спробувати вийти на слід того, хто ховається в хащах.
Сам давно веде подвійне життя.
Тож відчуває собі подібних, тому й зробив мисливську стійку на Липську.
Є ще таємні знання про людську природу, отримані від доктора Нещерета.
Сюди треба якось вписати дивний інтерес Сомова до такого собі Ігоря Волкова.
Все це може виявитися пов'язаним — а може бути окремою загадкою. Складніше, бо тоді за короткий час доведеться розв'язувати не одну, а щонайменше три. Проте Левченко мусив зрозуміти, з ким або чим має справу. І аж тоді вирішити насамперед для себе, що робити, з ким ділитися відкриттями, як краще й безпечніше діяти далі.
Тож Андрій вирішив, поки є можливість для маневру, діяти сам.
І обрав на перший погляд безнадійний, не до кінця перевірений, проте станом на нинішній полудень — єдиний шлях, яким можна йти: спробувати вистежити маршрут Катерини Липської. Візит до сторожа Волкова лишив на потім. Хоч треба почати й, коли вийде, закінчити з ним ще сьогодні.
До приїзду, навали посланців УНКВС у Сатанів.
Хоч тут розрахунок виявився точним. Із області вже попередили — будуть під вечір. Солдати Борисова та вільні від чергування міліціонери виставили пости й контролюють входи та виходи з селища, при тому. Передаючи лейтенантові наказ
