Запахи. Історія одного вбивці - Патрік Зюскінд
Рука, що тримала пляшечку, ніжно пахла, і коли Гренуй підносив її до носа й принюхувався, йому ставало сумно, й він на кілька секунд забував, що треба йти, зупинявся й лише нюхав. Ніхто не знає, які це насправді парфуми, думав він. Ніхто не знає, як добре вони зроблені. Інші піддаються тільки їхній дії, навіть не знаючи, що це парфуми і що саме вони діють і зачаровують їх. Єдиний, хто зміг оцінити їхню справжню красу, це я сам, бо я створив їх. І разом з тим я єдиний, кого вони не можуть причарувати. Я єдиний, для кого вони не мають значення.
А іншим разом, коли він був уже в Бургундії, йому спало на думку: коли я стояв за муром, під садком, у якому гралася рудоволоса дівчинка, і її аромат долинав до мене, — чи скорше навіть передвістя аромату, бо справжній аромат взагалі ще не існував, — може, те, що я почував тоді, було схоже на те, що почували люди на майдані біля брами Кур, коли я затопив їх своїми парфумами?.. Але потім Гренуй відкинув цю думку: ні, то було щось інше. Бо я ж знав, що прагну не дівчинки, а її аромату. А ті люди думали, ніби прагнуть мене, а чого вони насправді хотіли, залишилося для них таємницею.
Потім Гренуй уже зовсім не думав, бо роздуми не були його стихією, та й тим часом прийшов до Орлеана.
Він переправився через Луару. А за день по тому його ніс упіймав запах Парижа. 25 червня 1767 року Гренуй увійшов до міста вулицею Сан-Жак о шостій годині ранку.
День був спекотний, найспекотніший у цьому році. Тисячі різних запахів витікали звідусіль, наче з тисяч лопнутих гнійників. Не було жодних ознак вітру. Овочі на ринку зів’яли ще до полудня. М’ясо та риба протухли. У провулках стояв сморід. Навіть річка, здавалося, вже не тече, а тільки стоїть і смердить. Було точнісінько так, як у день Гренуєвого народження.
Новим мостом він перейшов на правий берег і далі до ринку й до Кладовища невинних. В аркадах склепів вздовж вулиці о’Фер він сів на землю. Територія кладовища лежала перед ним, як зруйноване гарматами бранне поле, розрите, посмуговане, поцятковане могилками, засіяне черепами та скелетами, без дерева, куща чи травинки, — звалище смерті.
Навкруги не було видно жодної живої душі. Трупний сморід став таким важким, що пощезали навіть могильники. Вони прийшли знову тільки після заходу сонця, щоб при світлі смолоскипів до глибокої ночі рити ями для мертвих наступного дня.
Лише за північ, коли зникли й могильники, почала збиратися всіляка потолоч: злодії, вбивці, розбійники, проститутки, дезертири, неповнолітні злочинці. Запалили невелике вогнище, щоб зварити їжу й розігнати сморід.
Коли Гренуй вийшов з аркад і змішався з ними, вони спочатку зовсім не звернули на нього уваги. Він міг запросто підійти до їхнього вогнища, так наче був одним із них. Пізніше це посилило їхню думку, що він був духом, чи янголом, чи ще чимось надприродним. Бо звичайно ці люди дуже чутливо реагували на наближення чужинця.
А цей чоловічок у блакитному сюртуці наче виріс із-під землі, з маленькою пляшечкою в руці, яку відкоркував. Це було перше, що всі змогли пригадати: раптом серед них опинився чоловік з пляшечкою. А потім він вилив на себе вміст цієї пляшечки і нараз засяяв неземною красою.
На мить вони, наче від вогню, сахнулись од нього з побожністю та надзвичайним здивуванням. Але тієї ж миті відчули, що відсахнулися тільки для того, аби накинутися на нього, що їхня побожність перетворилась у пристрасть, а здивування — в захоплення. Вони відчули непереборну тягу до цієї людини-янгола. Янгол випромінював нестримне тяжіння, якому жодна людина не могла чинити опір, тим паче що ніхто не хотів опиратись, бо те тяжіння було їхнім неприхованим бажанням: туди, швидше до нього!..
Люди оточили Гренуя, двадцятеро, тридцятеро людей, і звужували це коло дедалі дужче. Та ось обруч уже не вміщав усіх, вони почали тиснути, відпихати, виштовхувати одне одного, кожен хотів дотягтися до середини.
І коли в них відмовили останні гальма, коло розпалось. Вони кинулись на янгола, навалилися на нього, збили з ніг. Кожен хотів доторкнутися до нього, урвати собі бодай шматочок від нього, хоч крильце, хоч пір’їнку, іскрину його дивовижного вогню. Вони позривали з нього одяг, повидирали волосся, здерли шкіру з тіла, обскубли його, вп’яли кігті й зуби в його м’ясо, напавши на нього, мов гієни.
Проте людська плоть досить цупка і її не так просто роздерти, навіть коли людину треба роздерти, коням доводиться прикласти чимало зусиль. Та ось блиснув ніж, другий ніж, посипались удари, батуючи тіло, задзвеніли сокири, з тріском розрубуючи суглоби та кістки. В найкоротший час янгола було розкладено на тридцятеро, і кожен член цієї зграї, вхопивши собі шмат, забирався подалі, гнаний хтивою жадобою, і пожирав його. За півгодини Жан-Батіст Гренуй до останньої кісточки зник з лику земного.
Коли канібали, закінчивши трапезу, знову зібралися біля вогнища, ніхто не промовив жодного слова. Хтось відригував, хтось виплюнув кісточку, прицмокнув язиком, підкинув ногою в полум’я клапоть блакитної тканини: всім було трохи незручно, і вони не наважувалися поглянути одне на одного. Вбивство чи інший нікчемний злочин кожен з них, будь то чоловік чи жінка, вже учинив за своє життя. Але зжерти людину?.. Вони думали, що на таке страхіття не будуть спроможні ніколи й нізащо. Й дивувалися, як легко це їм далось, і що при всій незручності вони не відчували навіть натяку на нечисте сумління. Навпаки! В животі, правда, було трохи важкувато, зате зовсім легко на серці. В їхніх похмурих душах раптом заворушилося щось приємно-світле. А на обличчях з’явився дівочий, ніжний відблиск щастя. Можливо, тому вони й соромилися глянути одне одному в вічі.
А коли все ж наважилися зробити це, спочатку несміливо, а потім зовсім відверто, то не змогли стримати посмішок. Вони надзвичайно пишалися собою. Вони вперше зробили щось із любові.
Примітки
1
Ірина Фрідріх, нар. 1966 р. на Рівненщині. Вивчала германістику в Німеччині. Працює
