Запахи. Історія одного вбивці - Патрік Зюскінд
Тільки після того, як президент граського суду за дорученням пана Ріші пообіцяв винагороду двісті ліврів за викриття злочинця, за доносами було схоплено кількох підмайстрів-дубильників у Грасі, Опіо та Гурдоні, з яких один мав нещастя шкутильгати. Незважаючи на тверде алібі, потверджене багатьма свідками, його збиралися вже піддати катуванню, коли на десятий день після вбивства до магістратури прийшов службовець міської охорони й дав суддям такі показання: ополудні того дня, коли він, Габріель Тагліаско, капітан охорони, ніс, як звичайно, службу біля брами Кур, до нього звернувся чоловік, якому дуже пасує описання в листівці, й нетерпляче розпитував про шлях, яким того ранку поїхав другий консул зі своїм почтом. Цьому випадкові він, власне кажучи, ні тоді, ні пізніше не надав значення, та й того чоловіка просто так навряд чи міг би пригадати — надто вже непримітним він був, — якби вчора не побачив його випадково знову, а саме тут, у Грасі, на вулиці де ля Лув під майстернею пана Дрюо та пані Арнульфі. Він також помітив, що цей чоловік, повертаючись до майстерні, помітно шкутильгав.
За годину по тому Гренуя заарештували. Господар заїзду з Напуля та його конюх, які перебували в Грасі для ідентифікації запідозрених, відразу признали підмайстра-дубильника, що ночував у них: оцей і ніхто інший, заявили вони, є вбивця, якого розшукують.
Обшукали майстерню, обшукали повітку в оливковому садку за францисканським монастирем. В одному кутку, майже на очах, лежали розрізана нічна білизна, спідня сорочка та руде волосся Лори Ріші. А коли розкопали долівку, з’явилися сукні та волосся й інших двадцяти чотирьох дівчат. Знайшовся дрючок, яким жертви були вбиті, і полотняна мандрівна торба. Докази були приголомшливі. Задзвонили церковні дзвони. Судовий президент повідомив, що лиховісного вбивцю дівчат, якого розшукували з минулого року, нарешті впіймано, він перебуває під суворим арештом.
48
Спочатку люди не вірили. Вони прийняли це як виверт, з допомогою якого влада намагалася приховати власну неспроможність і заспокоїти небезпечно роздратоване населення. Надто добре пам’ятали ще часи, коли ходили слухи, нібито вбивця перебрався до Гренобля. Надто міцно в’ївся цього разу страх у людські душі.
Лише коли наступного дня на соборному майдані, перед резиденцією судді були виставлені для загального огляду речові докази, — це була жахлива картина, бачити доряду двадцять п’ять убрань із двадцятьма п’ятьма куделями волосся, настромленими, мов опудала, на кийки, — тут громадська думка змінилася.
Сотнями йшли люди повз моторошну виставку. Родичі жертв, упізнаючи одяг своїх загиблих, з криком падали додолу. Решта натовпу, частково задля сенсації, частково задля цілковитої переконаності, прагнула побачити вбивцю. Їхні викрики ставали такими рішучими, неспокій на залюдненому майдані таким погрозливим, що президент наважився витягти Гренуя з клітки й показати публіці з вікна першого поверху.
Коли Гренуй ступив до вікна, ревище втихло, наче ополудні спекотного літнього дня, коли все ховається в полі чи в затінку власних будинків. Не було чути жодного поруху, жодного покашлювання, жодного подиху. Натовп на кілька хвилин став тільки очима та роззявленими ротами. Жодна душа не могла зрозуміти, що цей кволий, маленький, згорблений чоловічок там, угорі, біля вікна, ця сосисочка, ця вбога купка, це ніщо могло вчинити понад два десятки вбивств. Гренуй просто не був схожим на вбивцю. Хоч ніхто не міг сказати, як хто уявляє собі вбивцю, цього чорта, але всі сходилися в одному: не так! І однаково — хоч убивця й зовсім не відповідав загальним уявленням, а його презентація, як здавалося, була досить непереконлива, вже від самої появи цього чоловічка у вікні та від факту, що саме його названо вбивцею, складалося парадоксальне враження. Так, усі думали: «Це неправдоподібно!» — і в той же час розуміли, що то — правда.
Звичайно, тільки коли вартові знову відтягли чоловічка в темряву кімнати, тільки коли його перестали бачити, хоча він існував у головах людей, нехай навіть найкоротший час, лише спогадом, чи то пак уявленням, уявленням про огидного вбивцю, — тільки тоді натовп отямився, створивши умови для відповідної реакції: роти стулялися, тисячі очей оживали. І тоді пролунало гуркітливе, сповнене гніву та жаги помсти: «Сюди його!» Запалені цим вигуком, люди кинулися штурмувати резиденцію, щоб задавити, розірвати, пошматувати, вбивцю власними руками. Вартовим довелося докласти чимало зусиль, аби забарикадувати ворота і відтрутити натовп. Гренуя негайно кинули до підземелля. Президент підійшов до вікна і пообіцяв зразково суворий суд. Та незважаючи на це, минуло кілька годин, доки натовп розійшовся, і кілька днів, доки місто бодай трохи заспокоїлося.
Справді, суд над Гренуєм минув дуже швидко, оскільки докази були приголомшливі, та й сам підсудний просто зізнавався на допитах у скоєних злочинах.
Тільки коли його запитали про мотиви, він не міг дати задовільної відповіді. Лише повторював, що дівчата йому були потрібні, тому він їх і вбивав. А для чого потрібні і що це взагалі мало означати, — про це він не сказав ні слова. Тоді його почали катувати, підвішували за ноги на кілька годин, заливали в нього по сім глеків води, одягали на ноги лещата, але все без найменшого успіху. Цей чоловічок, здавалося, був нечутливий до тілесного болю, жодного разу не скрикнув, а лише торочив: «Вони мені були потрібні». Судді вважали його душевно хворим. Вони відмінили катування, вирішивши згорнути справу.
Єдиною затримкою виявилася юридична перестрілка з магістратом Драгіньйона, в підпорядкуванні якого перебував Напуль, та з парламентом в Оксі, який хотів перенести процес до себе. Та граські судді не дали вирвати справу в себе з рук. Це ж вони схопили злочинця, в їхній окрузі було скоєно переважну кількість вбивств і їм погрожував народний гнів, якби вони передали злочинця до іншого суду. Кров убивці мала пролитися в Грасі.
15 квітня 1766 року вирок було зачитано підсудному в його камері: «Підмайстер-парфюмер Жан-Батіст Гронуй, — зазначалося там, — повинен протягом двадцяти чотирьох годин бути виведеним до міської брами Кур і там,
