Порожня труна - П'єр Сувестр

— Ваша дружина заявила, що, поки жива, не дасть вам жодного су? Отже, є тільки один вихід: узяти гроші одразу по її смерті.

Поль Дроп протестуюче підніс руку, але Міньяс на це не зважав.

— Помовчіть і слухайте, що я скажу! — владно кинув він. — Смерть вашої дружини була б найкращим варіантом. Тоді Убер, який є і вашим сином, успадкує величезні статки, яких ви зараз і торкнутись не смієте; хлопець не досяг повноліття, тож поки не встановлять його смерті, ви розпоряджатиметесь його майном — адже ви йому і батько, і опікун. І тоді легше легкого здобути сто тисяч франків для викупу дитини. — Помовчавши, Міньяс невимушено додав: — Сто тисяч франків, а за ними ще тисячі й тисячі…

Приголомшений Поль Дроп не міг опам'ятатися. Відколи він зав'язав ділові стосунки з Міньясом, його іноді аж лякало, який страшний і жорстокий його компаньйон. Міньяс, певно, належав до тих безсоромних людців, що не мають нічого святого і не зупиняються ні перед чим. Хоч Міньяс потроху втягнув хірурга в сумнівні й не зовсім чорні оборудки, він, однак, ще ніколи не доходив до такого жахіття, щоб пропонувати ось так позбутися дружини.

Бо насправді, пояснюючи Полю Дропу блага, які принесе йому смерть дружини, Міньяс прагнув натякнути, що слід би якось підлаштувати ту смерть, зробити так, аби полишила цей світ безталанна хірургова дружина. Отож Міньяс намовляв професора на злочин, на вбивство, — і який же страшний той злочин і те вбивство!.. Адже жертвою мала стати законна дружина вбивці.

Поль Дроп, відколи запізнався з Міньясом, відчував, ніби в нього потроху атрофується совість. А тепер навіч побачивши, що нечесністю та непорядністю він мостить собі дорогу до прірви, в ньому немов прокинулася гідність.

Якусь хвилю Поль Дроп дивився на Міньяса з непідробним жахом. Йому здалося, ніби він зіткнувся з хижою, кровожерною твариною, навіть зринула думка збити на землю й розтоптати цю відразливу почвару, що заступила йому шлях. Та після недовгого вагання хірург обм'як, лютий погляд, який спопеляв Міньяса, полагіднішав, а повіки немов пригасили несамовите палахкотіння в очах. Бо після цього мовчазного бунту професор справді відчув, як у його серці зажевріла надія.

Звісно, він зовсім не збирався зводити дружину зі світу, та в глибині душі таки мусив зізнатися, що смерть Амелі відчутно спростила б і поліпшила його становище. Дійшовши такого висновку, професор поринув у марення й сподівання. Подумки перенісся в таємничі покої на п'ятому поверсі свого будинку на авеню Мадрід. Саме там було те, що він називав своїм земним раєм.

Саме там професор Поль Дроп позбувався повсякденних клопотів, наодинці зі своїм ідеалом, не помічав плину часу й просиджував години. Саме там, живучи, мов у казці, хірург, учений почувався романтичним, сентиментальним поетом, котрий, завдяки щасливому випадку, сприятливому збігові обставин міг у всеохопному натхненні поєднати найдорожчі й наймогутніші почуття, що полонили його і серце, і мозок.

Що ж то за почуття так проймали і наповнювали життя професора Поля Дропа? Що мав на увазі фінансист Міньяс, який щоразу, ледве Поль Дроп згадував про свою незвичайну наукову роботу, зичив йому щастя в любові?

Проте для чоловіків, що обідали тет-а-тет у ресторані «Фазан», ще не настала пора пояснень. Міньяс досить спокійно дивився, як подіяли на співрозмовника його моторошні натяки. Бо хоч і цинік, хоч які злочинні думки роїлися в його голові, виливаючися в нелюдські задуми, Міньяс завжди непокоївся, як його сприйнято. Спершу, коли дивився на заціпеніле обличчя хірурга, він побоювався, як би той не повстав проти нього. Але не виказав жодної тривоги, слушно, по-філософському міркуючи, що час усе владнує і згладжує. А за хвилину Міньяс привітав себе з точним розрахунком. Бо читаючи думки хірурга, мов розгорнуту книжку, збагнув, що Поль Дроп і справді, ще не вирішивши остаточно стати вбивцею дружини, вже погодився, що не слід заважати їй умерти. Або принаймні змирився з такою думкою.

Мабуть, Міньясу цього вистачило, бо він заговорив про інше, і до кінця обіду співтрапезники розводились про неістотні дрібниці, не пов'язані з особистими справами. Лише через дві години, коли ці нібито друзі розлучалися на порозі ресторану, Міньяс нагадав хірургові, з чого почалася їхня бесіда.

— Уявіть, — мовив він, — що з вашою дружиною сталося лихо. І ви збагнете, яку свободу і які статки це принесе вам.

Хірург сахнувся від Міньяса й заквапився до свого автомобіля біля тротуару. Але не обурився й не заперечив. А Міньяс, дивлячись йому вслід, потер руки і по-садистському всміхнувся. А тоді цей зловісний таємничий фінансист процідив крізь зуби:

— Отепер я певен у його співучасті й мовчанці. Найважче зроблено, зосталося наймарудніше.

За кілька годин по тому, як Поль Дроп залишив свого страхітливого компаньйона, почуваючися геть розбитим, просто знищеним тією злочинною і все ж нездоланною спокусою великого багатства, в протилежному кінці міста на бульварі Шапель біля входу в брудне підозріле кабаре лементувала зграя волоцюг — в ній було чимало злих і жорстоких облич.

Поліцейські агенти, що наглядали за кварталом, уникали навіть проходити тротуаром повз тих людців. Щоб не спровокувати їх до бійки, охоронці порядку обачливо й не без підстав вважали, що ліпше заплющити очі й не помічати, що таке скупчення люду суперечить законові.

Щоправда, волоцюги ті нічого лихого й не робили, тож і не годилося їх чіпати. Зате самі волоцюги, здавалось, обмірковують щось важливе, і якщо вони, порушуючи закон, збилися в гурт побіля підсліпуватого кабаре, з якого через пізню годину їх випровадили, то не щоб подратувати поліцію, а для поважної розмови. Були тут люди, відомі в злодійських кишлах, люди, яких добре знали й на бульварах, і в сутіні паризьких мостів, і за в'язничними гратами.

Поліцейський, агент безпеки, проходячи поряд, упізнавав майже кожного з гурту. Спершу йому впала