— Молоду жінку, яку ви шукаєте, викрали чотири дні тому? — спитав він.
— Це не вона, — мовила Джейн.
— Ні, ця жінка уже деякий час пролежала в болоті. Як і інші зразки.
Доктор Сінгх махнув на тіла тварин, які теж дістали з болота: два добре збережені коти і пес, плюс скелети невизначених істот. Мішки з камінням, прив’язані до всіх тіл, не залишали сумнівів щодо того, що ці нещасні жертви не просто випадково потонули в драговині.
— Убивця експериментував із тваринами, — сказав доктор Сінгх і розвернувся до тіла жінки. — І, схоже, вдосконалив техніку консервування.
Джейн здригнулася й подивилася на сонце, що заходило за болотом. Фрост розповідав, що болота — чарівні місця, дім дивовижного розмаїття орхідей, мохів та бабок. Того вечора, дивлячись на тремтливу поверхню затопленого водою торф’яника, вона не бачила чарівності. Саме холодне вариво з мертвих тіл.
— Аутопсію я проведу завтра, — мовив судмедексперт. — Якщо хочете поспостерігати — запрошую вас.
Насправді вона хотіла поїхати додому, до Бостона. Прийняти гарячий душ, поцілувати донечку на добраніч і залізти в ліжко до Гебріела. Але з роботою тут ще не було покінчено.
— Розтин буде проводитися в Оґасті? — спитала вона.
— Так, о восьмій. Чекати на вас?
— Я буду. — Ріццолі набрала повітря, випросталася. — Гадаю, варто пошукати місце для ночівлі.
— За кілька кілометрів звідси є мотель «Глід», у них хороші сніданки. Не жахливі континентальні харчі, а чудові омлети й млинці.
— Дякую за підказку.
«Тільки патологоанатом може з таким ентузіазмом говорити про млинці, стоячи над мертвим тілом».
Джейн пішла стежиною назад, світячи собі ліхтариком: тепер маршрут був позначений прапорцями поліційної стрічки. Вийшовши з-за дерев, вона побачила, що стоянка вже майже спорожніла, на ній залишилося лише кілька автомобілів. Поліція штату вже обшукала будівлю, але знайшли вони лише сміття та зогнилі рештки того єнота, якого вона бачила раніше. Ані Джозефіни, ані Бредлі Роуза там не було.
«Але він тут був, — подумала детектив, дивлячись у бік лісу. — Залишив авто біля цих дерев. Пішов стежкою до болота. Тоді потягнув за мотузку й дістав із води один зі своїх колекційних екземплярів, так, як рибалка витягує рибу».
Вона сіла у своє авто й поїхала назад майже зруйнованою дорогою. Її бідолашний «Субару» підстрибував на ямах, які в темряві ставали ще зрадливіші. Скоро після того, як вона звернула на головну дорогу, задзвонив її мобільний.
— Я щонайменше дві години намагався з тобою зв’язатися, — сказав Фрост.
— На болоті не було зв’язку. Обшук уже закінчено, знайшли тільки одне тіло. Цікаво, чи є в нього інший сховок…
— Де ти зараз? — перебив її напарник.
— Заночую тут. Хочу завтра подивитися розтин.
— Я маю на увазі — зараз. Де ти їдеш?
— До мотелю. А що?
— Як він називається?
— Здається, «Глід». Він десь поблизу.
— Гаразд, побачимося за кілька годин.
— Ти їдеш до Мену?
— Я вже в дорозі. І до нас дехто приєднається.
— Хто?
— Поговоримо, коли приїдемо.
Спочатку Джейн зупинилася у дрібній крамниці, купила нову білизну й шкарпетки і взяла із собою піцу з пепероні. Поки випрані руками штани сушилися у ванній, вмостилася у своєму номері в мотелі «Глід» із піцою та досьє на Джиммі Отто. У справі було три томи, по одному на кожен рік, який він провчився в інституті Гілцбріха. «Ні, він був не учнем, радше в’язнем», — подумала вона, пригадуючи огидну бетонну будівлю в хащах. Місце, яке надійно захищає суспільство від хлопців, яких не хочеться підпускати до своїх дочок.
А надто — від Джиммі Отто.
Ріццолі затрималася над розшифровкою того, що Джиммі говорив на сеансі приватної терапії. Йому тоді було лише шістнадцять.
У тринадцять років я побачив у підручнику з історії фото. Воно було зроблене у концентраційному таборі, де жінок убивали в газовій камері. Їхні тіла, оголені, були викладені в ряд. Я багато думаю про це фото, про всіх тих жінок. Їх там були десятки, вони просто лежали, наче чекали, щоб я робив із ними те, що хочу. Трахав у всі дірки. Тицяв палицею в очі. Відрізав соски. Я хочу, щоб їх було багато за раз, цілий ряд. Інакше зовсім не прикольно, так?
Але як зібрати більше однієї? Чи є спосіб утримати тіло від гниття, щоб воно лишалося свіжим? Хотів би я дізнатися, бо зовсім не весело, коли жінка розкладається й кидає мене…
Від стукоту в двері номера Джейн здригнулася. Кинула недоїдений шматок піци назад у коробку й гукнула тремтливим голосом:
— Так? Хто там?
— Це я, — відповів Баррі Фрост.
— Я зараз.
Вона пішла до ванної, вдягнула ще вологі штани. До дверей підійшла вже зовсім спокійною, серцебиття вляглося. Відчинила й побачила, що на неї чекає несподіванка.
Фрост був не сам.
Поруч із ним стояла чорнява й навдивовижу вродлива жінка, якій було за сорок, вбрана у вицвілі сині джинси та чорний светр, але з її стрункою, спортивною фігурою навіть такий простий одяг здавався елегантним. Вона не сказала Джейн ані слова, прослизнула повз неї до кімнати й наказала:
— Замкніть двері.
Навіть після того, як Фрост замкнув усі замки, жінка не розслабилася. Вона підійшла до вікна, тісніше зсунула штори, наче ворожі очі могли зазирнути навіть у найвужчу щілину.
— Хто ви? — запитала Джейн.
Жінка розвернулася до неї. І в цю мить, ще до того, як Джейн почула відповідь, вона побачила її в жінчиному обличчі, вигині брів та чітких вилицях. «Таке обличчя можна побачити на грецькій амфорі, — подумала вона. — Або на стіні єгипетської гробниці».
— Мене звати Медея Соммер, — сказала жінка. — Я мати Джозефіни.
34
— Але… ви начебто мертва, — сказала ошелешена Ріццолі.
Жінка втомлено засміялася.
— Саме так і має бути.
— Джозефіна вважає вас мертвою.
— Вона так каже, бо я попросила. На жаль, не всі їй вірять.
Медея підійшла до лампи й вимкнула її, зануривши кімнату в темряву. Тоді визирнула у вікно крізь щілину в шторах.
Джейн глянула на Фроста — силует, який стояв у тіні поруч із нею.
— Як ти її знайшов? — прошепотіла вона.
— Це не я, — відповів її напарник. — Вона мене знайшла. Насправді хотіла говорити з тобою. Коли дізналася, що ти поїхала до Мену, вистежила натомість мій телефонний номер.
— Чому ти не сказав мені цього по телефону?
— Я не дозволила, — озвалася Медея, яка досі стояла спиною до них, не зводячи очей з вулиці. — Те, що я вам розповім, мусить залишитися в цій кімнаті. З колегами ділитися не можна, навіть пошепки, ніде. Тільки так я можу залишатися мертвою. Тільки так Тарі… Джозефіна має шанс на нормальне життя.
Джейн навіть у темряві бачила обриси штори, яку жінка стискала.
— Моя дочка для мене — все, — тихо мовила вона.
— То чому ви її покинули? — спитала Джейн.
Медея різко розвернулася до неї.
— Я ніколи її не кидала! Давно приїхала б сюди, якби знала, що
