Варіант №1. На альпійській верховині - Борис Крумов

Він радів, хоч і досить стримано, я ж мав свої клопоти.

«Край безглуздям, Hace. Зараз ти потрапив у вовчу пащу й начувайся, щоб не проковтнули тебе передчасно».

— Отче, рано радієте. Ми ще не знаємо, як нас тут зустрінуть.

— У Туреччині добре знають, хто я, час і тобі вже взнати. Ти чув про генерала Ніколова?

Я виструнчився і за секунду відповів, наче молодий солдат:

— Так точно, чув.

— Я служив в армії і після Дев'ятого вересня, але минулого року мене звільнили, спробували арештувати, і я втік. Декого з моїх колег засудили, інші на чужині. Один підполковник зараз у Стамбулі, він уже знає, що я прибуду туди.

— Тільки поки ми прибудемо…

— Не турбуйся, ти будеш зі мною. У Болгарії ти був сміливішим, а тут що трапилось?

— У Болгарії, пане генерал, я знав тих і сих, а тут у мене — жодного друга.

— А я? Чи я не друг тобі? Адже саме завдяки тобі я вислизнув!

На кордоні почулися постріли, неясні команди.

— Аж тільки зараз нас помітили, — сказав я.

— Ходімо! — проказав він.

Ми пішли до турецького поста. Пішли…

Цієї ж ночі нас одвезли в Лозенград. Гадаю, що в Лозенград, зважаючи на тривалість поїздки.

Ввели у якийсь штаб. Перед входом стояли вартові. Будівля була часів Балканської війни. Видно, ще відтоді вона пропахла духом онуч і дьогтю.

Увійшли в якийсь кабінет. З його умеблювання я зробив висновок, що господарем тут начальник середнього рангу. В кабінеті нікого не було. Лейтенант, який привів нас, запропонував сісти. На сходах почувся тупіт, і до нас влетів офіцер з погонами підполковника.

Він зупинився, уперши кулаки в боки, і втупився в нас. Брови насупив, але в очах прозирала цікавість. Якби мав у руці стек, я вважав би його за кіннотника.

— Втікачі од комунізму, — проказав турецькою мовою.

Я знав його мову, але удав, що не розумію.

А лейтенант нічого не переклав. Генерал попросив зв'язати його з англійською консульською службою в Стамбулі.

Вислухавши переклад, полковник засміявся:

— Ви надто поспішаєте, генерале. Коли настане час, ми самі повідомимо, кого слід. І майте на увазі — ви не в Англії.

Ніколов насупився. Як я зрозумів, він чекав не такої зустрічі.

Підполковник продовжував оглядати нас. Мабуть, не раз бачив утікачів з Болгарії, але колишнього генерала та недавнього лейтенанта й студента — навряд. Нічого не запитавши, наказав замкнути нас у камеру. Генерал спробував протестувати, але його наче й не почули. На протести не зважили й вартові. Нам не дали ніякої їжі. А ми ж сподівалися плову й баклаги!..

Генерал Ніколов бурмотів прокльони на адресу турків, яких лише добу тому величав людьми «вільного» світу.

На світанку ми почули шум автомашини. На сходах затупотіло багато ніг. Нас привели в кабінет підполковника. Там сидів і курив сигару якийсь цивільний пан, біля нього — ще один.

Ми стали коло дверей, як і годиться в'язням. Ніколов вдивлявся то в одного, то в другого, неначе сподіваючись впізнати знайомого.

— Хотів би я запитати, чи серед панів є англієць? Чоловік з сигарою відказав:

— Ми обоє англійці.

— Прошу вас, панове, — задихано сказав Ніколов, наче боячись, що його примусять замовкнути. — Прошу вас, повідомте у ваше консульство. Сподіваюсь, там уже знають про мою втечу з Болгарії. Мене звуть Геннадій Ніколов.

Чоловік із сигарою встав і вклонився:

— Так, ми знаємо, що генерал Ніколов готовий перейти до Туреччини. Мене відрядили супроводжувати вас.

— А пан, з яким я прийшов?

— Не в моїй владі вирішувати це питання. І я тут гість. Він залишиться в розпорядженні відповідних турецьких органів, поки вони не з'ясують усе, що їм потрібно, відносно його особи.

— Але прошу вас, — гарячкував генерал, звертаючись до перекладача, — це перевірена людина. Хлопець допоміг мені втекти, його переслідує влада, батька його також переслідують комуністи.

Англієць безпорадно знизав плечима.

Ніколов повернувся до мене й також знизав плечима.

— Шкодую, друже. Зараз я безсилий, але не тривожся. Завтра-позавтра я усе владнаю, і тебе привезуть до мене.

Ніколов та англійці вийшли, і відтепер почалося моє справжнє ходіння по лезу бритви.

Мене одвели в камеру й через кілька годин знову покликали в кабінет. У кріслі сидів русявий чоловік. Він здався мені артистом, який мріє про свою коронну роль. Усього його огортав дим із люльки.

Так звичайно сидів мій друг Райко Моряк. Тільки замість сигари або люльки до нижньої губи його була приліплена дешева цигарка. Він промовляв крізь дим, наче піфія:

— Розвідники, брате мій, бачать і знаходять те, що інші не можуть побачити і знайти. їхні сліди на дорогах важко помітити, зате в душах людей од їхніх добрих справ завжди залишаються сліди. Це ремесло найсміливіших і найчистіших, мій хлопче!

Скільки днів і ночей я готувався до цієї зустрічі, скільки тренувався, а ось відчув гидкі мурашки страху на своїй шкірі! І проковтнув таблетку своїх надійних ліків: «Тримайся, Hace! Не забувай, що ти сильніший за них і що твій учитель Райко Моряк!»

Біля того з люлькою стояв молодик з фізіономією досвідченого кельнера. Ад'ютант, секретар або перекладач.