Варіант №1. На альпійській верховині - Борис Крумов

Загорнувши у записку грудочку вапна, я кинув її у вікно й знову почув писк наляканого птаха. Цього мені досить. «Птах» посміється з моїх ліричних відступів і завагається, чи віддавати записку полковникові.

Але таки віддасть, попри всі вагання. А той хоч і не вголос, та поглядом все ж запитає: «Чи не помилились ми з цим шибайголовою? Стихійна натура… і наче надто самовпевнений. Розвідник мусить мати залізні нерви… волячі жили… працювати перш за все холодним розумом. Подумайте, чи не буде в нас зайвих неприємностей з цим хлопцем?»

Хай запитує. Є люди, які близько знають мене, і вони не злякаються таких запитань. Отже, і по цій лінії нема підстав непокоїтись.

Зараз, Hace, сказав я собі, можеш вилежуватись і чекати. Закинув наживку — дивись за поплавцем. І запам'ятай цей день — 19 квітня 1954 року. Від нього почнеться оте життя, про яке ти мрієш.

Цигарка моя згасла, чи, точніше, я її загасив. Треба новим сірником запалити її й освітити свою самовдоволену пику, яку минулого вечора мало не спотворив отой самий чоловік, що вже стискає у правиці мою записку…

Поповзли однакові сірі дні, такі сірі, що мене вже взяв сумнів — чи не марно я відсиджуюсь у монастирі. До мене приходив тільки бородань, приносив якісь книжки і вже більше не цікавився своїми друзями-військовими. Ця дрібничка була промовиста.

Я вдавав знудьгованого й заявляв, що втечу. От цього не слід робити. Мовляв, навколо крутяться якісь сумнівні типи. Може, з міліції, і вони схоплять мене, а це заплямує монастир. Хай мине час.

А щоб не нудьгувати, я писав вірші. Намагався виплакати біль юнака, вигнаного з армії й з університету.

Тренувався в акторському перевтіленні. Та й хтозна, може, й знадобляться такі-ось речові докази…

Написав також поетичний заклик до згуртування антикомуністичних сил у країні та за її межами.

Минуло два тижні. Прийшли ігумен з отцем Никодимом і сказали, що останні дні вони перебували у Софії, а тому й не озивалися. Розпитали мене дещо.

— Ти от дуже хочеш вирватися звідси, а куди ж ти подінешся?

— Світ за очі.

— Ти повернешся до села й розповідатимеш, що тебе переховували монахи, а це — пляма на монастирі.

— Ні, отче, й словом не згадаю вас.

— А що ж тоді?

— Говоритиму, що був у лісі.

— А чому б тобі не подумати ще і не залишити світське життя? Чи не бачиш, скільки неприємностей загрожує тобі? Йди в ченці.

Ого, ти дивись! Значить, сподіваються, що можуть накинути на мене чорну рясу. Певно, через те мене й тримають тут.

— Ні, отче, це не для мене.

— Подумай, сину, це найзручніша нагода порвати з усіма дотеперішніми неприємностями.

— В мене є надійніший спосіб.

— Який? Ховатися?

— Ні, інше задумав.

— Гм, це твоя справа. Ми не втручаємось в особисті плани людей, але першого дня ти наче заявив, що хочеш втекти за кордон.

— Мабуть, марив.

— Можливо, але коли людина щось говорить у нестямі, то це відбиває її справжні думки.

— Ми можемо поговорити наодинці, отче?

— Не бійся, говори. Перед богом і церквою в нас немає таємниць.

Замовчав, набурмосився. Мовляв, не буду говорити. Отець Никодим спохмурнів, але мовчки вийшов.

— Отче, — заговорив я, — від усього серця дякую вам і ніколи не забуду вашої доброти, але, прошу вас, не нагадуйте про мої слова, сказані першого вечора. Я справді спробую втекти з Болгарії, і нема ніякої небезпеки, що вас обвинувачуватимуть за це!

— Про це знатиме ще тільки одна людина.

— Ніхто не мусить знати! Благаю вас. Такі часи настали, що нікому не ймеш віри.

— Так, але я довіряю йому.

— Довіряйте, але нічого не говоріть, бо ми погоримо.

— Полиш це на мене.

— Я боюсь незнайомих, отче.

— Як ти уявляєш перехід кордону?

— Я служив у Єлховому. Знаю той район, розташування застави, маршрути нарядів, секретні й відкриті пости, отже, пройду легко. А туди дістанусь уночі.

— Гаразд, але підеш з отим нашим другом. І довіришся йому так, як довірився мені. Його ім'я взнаєш пізніше.

— Ох, боюсь я незнайомих.

Ігумен вийшов і повернувся з отцем Никодимом. Видно, пояснив йому дещо, бо той по-свійському потис мені руку й сказав:

— Не будемо критися, хлопче, усі ці дні ми перевіряли й вивчали тебе. Тому ігумен і довірився тобі. Отже — віра за віру.

Я кивнув і пробурмотів, дивлячись йому ув очі:

— Віра за віру.

Він збагнув, що я не знаю, як називати його, і пояснив:

— Зви мене отець Никодим, а коли прийде час, узнаєш і решту. Одне мусить бути тобі ясно відтепер. Я зазнав од цієї влади прикрощів більше, ніж ти. Тому мене засудили на двадцять років тюрми. Звісно, заочно.

Я підвівся й став струнко.

— Вибачте, отче, але комуністи далися мені добре взнаки, і я почав усіх боятися. Тому й до вас поставився з недовір'ям. Тепер зрозумів, що ви мученик і герой. Розраховуйте на мене. Ми вислизнемо з Болгарії.

Я посміхнувся й поліз у внутрішню кишеню піджака.

— Поки вилежувався