Втікач із Бригідок - Андрій Кокотюха
– Кому я що винен?
Магда озирнулася й ступила вбік, побачивши в дверях спальні Клима, ще заспаного і в халаті, але вже готового до розмови.
– Ви голосно говорите, та й заспав я нині, справді ноги не тримають. З ким маю честь?
– Я назвався – Роман Гірняк.
– Здається, читав кілька ваших публікацій в «Українському слові».
– Не лише там.
– Різкувато пишете.
– Інакше ніяк. Тепер час радикальних заяв і не менш рішучих дій.
Магда відчувала себе зайвою між двома чоловіками. Та не збиралася зі світським виразом обличчя залишати їх під виглядом, ніби справді має зараз якійсь невідкладні справи. Замість того кивком запросила гостя пройти до кімнати, зачинила за ним двері, стала поруч із Кошовим. Даючи тим самим зрозуміти: без її участі тут нічого не відбувається.
– Ви знайшли мою адресу і примчали рано в неділю, – повів далі Клим. – Я, на вашу думку, маю зриватися з місця й когось рятувати. Саме я, – він тицьнув себе пальцем у груди. – Хоча є поліція, військова комендатура, загалом – більш впливові й значимі персони. То в чому справа?
– Ви – адвокат.
– Не практикую.
– Знаю. Але ви – наш адвокат, пане Кошовий. Ви представляєте інтереси української суспільності й певною мірою репрезентуєте її.
– Це моя громадянська позиція, пане Гірняк. До чого тут адвокат?
– Бо самої позиції не досить, аби витягнути з тюрми Захара Ладного.
Смикнулося віко.
– Того самого? Стрільця, героя Бережан?
– Його арештували за вбивство. Вчора ввечері, пане Кошовий.
Клим і Магда перезирнулися.
У її погляді побачив не так подив чи цікавість, як нерозуміння. Машинально похлопавши себе по боках і намацавши цигарки чомусь не в правій, а лівій кишені халата, Кошовий витягнув сигарету, розім’яв у пальцях, пошукав очима і знайшов на письмовому столі сірники. Магда випередила бажання, сама подала йому коробку.
– Треба переходити на тютюн, – сказав Клим, прикурив, випустив дим убік. – Селяни продають. Фабрика у Винниках[14] після пожежі не така потужна. Французькі непогані, та все ж коштують грошей.
– Хіба тютюн задарма?
– Дешевший, пане Гірняк. Під час війни це важливо.
– Ви не почули, пане Кошовий? Я про людину, ви – про тютюн.
Тим часом Магда принесла попільничку. Взявши вільною рукою та збивши в неї попіл, Клим, мить подумавши, прилаштував туди ж «голуазину». Провів рукою по лицю, струснув головою.
– Я ще не прокинувся, пане Гірняк. Ось у чому справа. Новина прикра, хоч Ладного особисто не знав.
– А я навіть не знаю, хто це, – вставила Магда.
– Ви, пані Богданович, навряд чи цікавитесь українським життям Львова. Тому й газет не читаєте.
Це прозвучало різкувато. Вираз Климового обличчя негайно все пояснив Гірнякові, він швидко виставив правицю:
– Ні-ні, перепрошую, зовсім не хотів вас образити…
– Але заговорили польською, – сухо сказала Магда. – Українську я розумію так само, як німецьку й французьку. Навіть змогла вивчити трохи російську.
– Ви праві, – Кошовий знову затягнувся. – Він правий, Магдо. Ти справді не читаєш українських газет.
– Це погано?
– Не так, щоб дуже, – Клим посміхнувся кутиком рота. – Просто аби ти читала, наприклад, «Українське слово», куди дописує пан Гірняк, ти б зрозуміла: у нього стиль такий. Манера – рубати з плеча. Він вважається радикалом…
– Момент! – гість клацнув пальцями. – Помірним радикалом!
– Такі бувають? – брови Магди стрибнули догори.
– Це самовизначення, – пояснив Клим. – Він справді неповторний. Принаймні, таких дуже мало. Тож дописи Романа Гірняка цінуються й користуються попитом у різних редакторів. Щоправда, дедалі менше.
– Цензура, – кинув Гірняк.
– Під час війни – виправдано.
– Ви виправдовуєте цензурні нападки влади на українські видання?
– Я нічого не виправдовую. Я пояснюю, чому редакції можуть і вже мають проблеми через окремі ваші публікації. Ви недавно виступали на одному зібранні й зачитали свою статтю про Захара Ладного. Її заборонили до друку, бо в тому, що герой війни не має роботи й животіє в притулку, ви звинуватили владу, починаючи від президента міста.
– Хіба не так? – стрепенувся гість.
– Ладний без роботи, бо не хоче її мати, – відрізав Кошовий. – Я поважаю його військові заслуги. З великою симпатією ставлюся до корпусу січових стрільців. Але герой війни міг би поводити себе скромніше.
– Куди скромніше! Живе у комірчині! Свого дому не має! Отримує злиденну пенсію…
– … яку пропиває в дешевих барах! – підхопив Кошовий. – Ще й вимагає пригощати його, бо він застрелив дев’ятнадцять російських вояків! По чарці за кожного! Ви про це нічого не написали, пане Гірняк. До речі, Ладного арештували за вбивство. Скількох додав до свого списку?
– Одного.
– Російського солдата чи офіцера?
– Інженера Олеся Косацького. Постріл у голову.
– Тобто свого?
– Більше скажу – свого друга. В кімнаті Ладного, в притулку на Скарги, поліція знайшла якусь записку. Ніби той написав зізнання перед убивством.
Магда мовчки крутила головою, ковзаючи поглядом по чоловіках, Клим помітив це і коротко пояснив:
– Говоримо про стрільця з українського легіону. Він був найвлучнішим у своїй бригаді. Спеціально не вчився, взагалі не збирався бути військовим, вивчав, здається, хімію. Минулого року батальйон прийняв бій, довелося відступати, і цей Ладний лишився прикривати відхід. Зайняв позицію в окопі й почав відстрілювати російських солдатів одного за одним. Потім уже газетярі, колеги пана Гірняка, придумали: в стрільця, мовляв, дар проявився.
– Звідки ви знаєте! Може, справді проявився! – огризнувся той. – Людські можливості безмежні, панове.
– Війна потребує перемог і див, – мовив Кошовий. – З визначеннями не сперечаюсь. Бо Захар Ладний герой, ніде правди діти. Як примудрився отак стріляти й рахувати, не знаю. Відомо інше, і це я читав і чув від офіційних осіб, у тому числі військових: Ладний сам-один на короткий час стримав наступ на тій невеличкій ділянці. Це дозволило січовим стрільцям швидко перегрупуватися, підтягнувся підрозділ з іншого флангу, батальйон пішов у контрнаступ, атаку було відбито. Окоп, у якому ховався Ладний, закидали гранатами. Побратими думали – все. Коли оклигав, контузія, поранений, та вижив. Чув, британці називають таких снайперами.
– І створюють цілі підрозділи з влучних стрільців! Навіть навчають! – підхопив Гірняк. – А тут героїв списують на смітник!
– Наскільки мені відомо, притулок – не смітник. Там пристойні умови. Повертатися до життя, ставати корисним чи деградувати – особистий вибір кожного.
– Умов не створено! Я кричу й пишу про це!
– Тепер герою війни створять усі умови в тюрмі, – відрізав Клим. – Дозвольте пояснити, для чого ви пришли до мене, пане Гірняк.
– Я ж…
Тепер
