Діви ночі - Юрій Павлович Винничук

Якщо вона не встигла вийти, я пропав. І Дзвінка теж.

Якесь авто спинилося, і з нього вийшло троє людей. Дві молоді жінки та чоловік. Усі троє попрямували до ресторану. Я вийшов на світло. Одна з жінок підійшла до мене.

— Це ви дзвонили?

— Так.

— Мені ледве вдалося вискочити. Це справді такі небезпечні люди? Я завше казала Яркові, щоб він кинув ті темні справи.

— Він якраз і збирався кинути. Але для цього треба було передати касету у відповідні руки.

— Чому подзвонив не Ярко, а ви?

Я затнувся, не знаючи, чи сказати правду. Натомість простяг їй книжку. Вона взяла і побачила засохлу кров.

— Що з ним? Це кров?

— Так. Вони його вбили. Він чекав на мене. І щоб дати мені знак, притулив до грудей цю книжку. Так я дізнався, що звернутися треба до вас.

— О, Боже, Боже… — вона сховала обличчя в долоні. — Я ж йому казала…

— Він саме планував, як вирватися від тих людей…

— І… І де він?..

— Там… в хаті.

— Ви викликали міліцію?

Я вирішив не пояснювати, чому я не викликав міліцію. Поки пожежу погасять, міліції ще доведеться зачекати.

— Я не міг цього зробити, бо вони повернулися, і я мусив тікати. Я спішив попередити вас.

— Що на цій касеті? — спитала вона.

— Там знято, як розважаються великі начальники. Я передам її таким людям, котрі знищать фірму пана Романа.

— Для чого це вам? Яркові вже не поможе.

— У них моя дівчина. Мушу її вирятувати.

— Добре, я віддам вам касету. Все одно вона мені не потрібна.

Вона взяла касету в чоловіка і передала мені.

— Поживіть ще кілька днів у знайомих, — сказав я на прощання.

XIV

Була вже пізня година, коли я приїхав до пані Аліни. Вона вже вкладалася спати.

— Боже мій, що ся стрєсло?

— А ви ще нічого не знаєте? Маємо два трупи.

— Свят-свят! А то що ви таке говорите? Бійтеся Бога!

Вона завела мене до вітальні.

— Я не жартую. Одного трупа ви бачите перед собою.

— Я так і думала, що ви жартуєте. Налийте собі щось.

— Я живий, але вони думають, що я мертвий. А ось Ярко таки насправді мертвий.

— Який Ярко? Їхній фотограф?

— Так. Його нині застрелила фрау Ольга. Вона шукала касету. Ось цю.

Я налив собі добру порцію токаю, випив і плюхнувся у фотель. Пані Аліна простяглась на канапі, прикрившись ліжником.

— Що то за касета?

— Ярко там накрутив різні сцени з клієнтами. А які там були клієнти, самі знаєте.

— Як йому то вдалося?

— Він це робив з відома пана Ромка. Одна копія призначалася для фірми, а другу таємно Ярко залишав собі. Найцікавіші кавалки він зібрав на одну тригодинну касету.

Я розповів про наш із Ярком план і про те, що трапилося зі мною та Дзвінкою.

— Нє, то не для моїх нервів, — похитала головою пані Аліна, — налийте і мені. Що ви збираєтесь робити?

— Треба рятувати Дзвінку. Вранці мусите їхати до Романа.

— Добре, я зроблю все, що в моїх силах. Але що я йому скажу?

— Скажете, що я живий. І маю касету. Касету я виміняю на Дзвінку. Ви забираєте Дзвінку, завозите туди, куди я вам скажу, а потім привозите касету.

— Він мені може не повірити після того всього… Це ж я йому підсунула вас.

— Але в нього нема виходу. Давайте подивимося кілька хвилин, що там знято, ви перекажете Романові, і то буде непоганий доказ.

Я ввімкнув магнітофон, вставив касету, і незабаром на екрані з’явився голий товариш Бобрик із двома дівчатками. Одна сиділа на ньому й сонно гойдалася, друга цілувала йому вушко.

За хвилин п’ятнадцять пані Аліна сказала:

— Досить… Я вже стара жінка, щоб таке оглядати… Де я маю вам тоту Дзвінку завезти?

— Я вам покажу. Зранку ви мене підкинете до мого знайомого, я буду вас там чекати. Але пильнуйте, щоб за вами не стежили.

— Я гадаю, вам варто заночувати в мене.

— Здалось би.

— Ну, то йдіть нагору. Там кімната вільна.

Вона підвелася з канапи. Була помітно рознервована.

— Чи міг би я скопіювати у вас цю касету?

— Прошу дуже. Розберетеся самі з технікою?

— Чому ні? Потребую тільки якоїсь чистої касети.

— Он там, на поличці. Беріть любу. Але для чого вам копія?

— Та так, на всякий випадок.

— Не хочете мені казати… — зітхнула вона. — Але, може, маєте рацію. На добраніч.

Я сполучив обидва відеомагнітофони шнурами, до одного вставив касету Ярка, а до другого чисту і запрограмував. Три години, заки буде копіюватися касета, я, звичайно, не мав наміру чипіти і, допивши токай, ліг спати.

XV

Вранці розбудила мене господиня.

— Але ви спите! Ледве вас добудилася. Хутенько пийте каву і їдемо.

Ми сіли в авто, і я з задоволенням стежив за всіма рухами пані Аліни — вона цілковито опанувала собою.

— Але то лайдаки! — бурчала вона. — Все, кінець. Аби я коли небудь ще втелепалася у щось подібне — Боже борони. Meні дуже прикро, жи ви мусили це все пережити.

— Але це ще не кінець.

— Не може бути. То мусить бути кінець. Я відчуваю, що все буде файно.

Вона підвезла мене до Франя.

— Я буду вас чекати тут. Пильнуйте тільки, аби за вами не було хвоста, — сказав я, висідаючи.

Франьо зустрів мене, як завше о такій порі, розчухраний і заспаний та з черговою теличкою в ліжку.

— І чому тобі не спиться? — позіхав він на цілий писок. — Я ж веду нічний спосіб життя. Як вовк. Якщо я пізно лягаю, то пізно встаю. Ти мав би це запам’ятати.

— Я чудово пам’ятаю твої вовчі звички. Але у нас нема часу. Ось касета. Мусиш квапитися. Варто би ще сьогодні накрити їх. Бо про цю касету вони вже пронюхали.

— Та-а-ак? — перепитав Франьо незадоволено. — Яким чином?

— Вони забили фотографа, який фільмував забави. Вони шукали цю касету, але не знайшли. Касета опинилася в мене. А вони думають, що забили мене.

Франьо звів брови й уважно на мене подивився.

— На духа ти не схожий. Але колись ним станеш, якщо не покинеш дурної звички пхати всюди свого носа…

— Обов’язково візьму до уваги.

— Зараз я зберуся і поїду до своїх. Тільки дай мені випити кави.

Ми зайшли на кухню, Франьо поставив чайник з водою на вогонь і запалив цигарку. Потім поклав переді мною аркуш паперу з олівцем.

— Намалюй, як розташовані їхні будинки. Скільки в кожному будинку осіб. І де саме може бути касета.

Я накреслив план.