Сліди СС - Ростислав Феодосійович Самбук
Раптом у стінці колодязя утворився отвір, хтось просунувся в нього й доповів голосно:
— Другий готовий, унтершарфюрер! Я обшукав його — жодного документа…
— Кляті французи! — прогуділо у відповідь басом. — Але цьому ми розв'яжемо язика…
Бонне вдивлявся в далеке небо над червоними стінками, щоб не зустрітися поглядом бодай з одним із есесівців.
— Обшукайте його! — наказав той же бас.
Бонне схопили за комір і поставили на ноги; чиїсь руки завчено обмацали його, вивернули кишені.
— Нічого. Тільки запальничка й пачка сигарет…
— Шестеро вбитих і двоє поранених, унтершарфюрер! — підскочив ще один бош, і Бонне, підвівши голову, глянув на нього з усмішкою: отже, вони з Робером непогано попрацювали сьогодні — нафтосховище і восьмеро бошів. Не шкода й помирати!
Есесівець, видно, перехопив його погляд, бо несподівано охижів: вдарив Бонне прикладом просто в груди. Люсьєн встояв, той хотів ударити ще, та унтершарфюрер зупинив його:
— Чекай, Отто, — пробуркотів невдоволено, — він нам ще знадобиться. Йому всиплять краще за тебе — відійди! Розумієш німецьку? — він приставив автоматне дуло до Люсьєнового підборіддя й підняв йому голову, щоб глянути у вічі, але Бонне дивився вище нього. — Не розумієш? — продовжував унтершарфюрер. — Нічого, скоро все Зрозумієш…
— Потім йому зв'язали назад руки й повели. Йти треба було кілометрів зо три. Бонне знав тут кожну стежку і обрав би значно коротший шлях, але есесівці петляли видолинками, по змозі тримаючись відкритих місць.
Люсьєн ішов між двома автоматниками, а перед очима все стояло обличчя Робера і кров текла з рани…
«І боші переслідували нас…»
Певно, Дубровському цікаво, як все ж йому вдалося врятуватися? Дуже просто: макі, почувши постріли, приспіли на допомогу. І влаштували засідку…
Бонне не знав цього і йшов, утупившись у чорну спину есесівця. Білявий і зовні досить вродливий юнак, він весь час щось наспівував і шмагав вирізаною лозинкою по будяках — зовсім хлоп'яцька звичка. Раптом він спіткнувся і впав — лише наступної миті Бонне почув звук пострілу, але все ще не розумів, що білявий молодик не спіткнувся, а підстрелений. І все ж він раніше за есесівців збагнув, що сталося: не озираючись, стрибнув убік і покотився крутим схилом. Може, в нього стріляли, а може, й ні, — зрештою, яке це мало значення, коли за чверть години він уже стояв в оточенні товаришів із загону?
«І боші переслідували нас…»
Здається, вимовив цю фразу, бо, коли б не вимовив, наступна не мала такої ваги й значущості, якої хотів надати їй:
— А тепер вони їздять на наші середземноморські курорти, і колишні макі обслуговують їх. Звичайно, я згущую фарби, але…
— Західна Німеччина, — перебив його Дубровський, — входить до системи Інтерполу…
— Ви хочете сказати, що і я…
— Маєте контакти з німцями, — закінчив за нього Сергій. — Але не хочу дорікати цим. Ми ніколи не змішували фашизм з німецьким народом. Хіба що під час війни. Тоді теорія іноді відрізнялася від практики.
Бонне посміхнувся уїдливо:
— Коли я зустрічаюся з групою західнонімецьких туристів, точно знаю, що один чи два з них — нацисти, але всі вони однаково усміхаються, і спробуй дізнатись, хто з них про що думає…
— Єдиний вихід: створити в ФРН такі умови, щоб ніхто з колишніх гітлерівців не міг підняти голови.
— Це вже із сфери високої політики.
— Ви суперечите самі собі.
— Мабуть, — погодився Бонне. — Але знайте, мені буде значно легше, коли я спіймаю Ангеля. Гадаю, його судитимуть не як карного злочинця.
— Якщо не передадуть властям ФРН…
— Він продавав французьких дівчат і буде доставлений у Францію.
— Отже, ви завтра вилітаєте? — перевів розмову на інше Дубровський.
Бонне хитро примружився.
— Я знаю, що ви зараз скажете.
— Не треба бути ясновидцем.
— З задоволенням зустрінусь із вами у Відні. Я знав, що ви наздоганятимете мене, чому й подзвонив.
Дубровський стурбовано глянув на годинник.
— На жаль, сам я не можу вирішувати такі питання. Мушу йти до посольства. Наше агентство, здається, зараз не має кореспондента в Австрії, а якщо й має, то все одно довго умовляти мені нікого не доведеться. Ангель вартий того, щоб на нього пополювати, подібний матеріал не часто потрапляє в пресу, чи не так?
— Сенсація номер один! Я вам казав уже колись, що ваше журналістське реноме…
— Постраждає, якщо ви не спіймаєте Ангеля.
— У мене сверблять руки, а це — гарна ознака. Коли хочете, можу довезти вас до посольства.
* * *
«Каравелу» підтягли мало не впритул до віденського аеровокзалу — гігантської споруди з бетону й скла.
Бонне швидко збіг по трапу і зупинився, розглядаючись довкола. Аеровокзал був гарний, особливо величезна, на весь фасад, скляна стіна, що виходила на льотне поле, У ній віддзеркалювалися бетонні доріжки з літаками, мурашині постаті людей. Комісар хотів знайти себе в цьому мурашнику — це було зовсім хлоп'яцтво, але він стояв і вперто вишукував, поки до нього не підійшла людина у цивільному і запитала:
— Якщо не помиляюсь, комісар Бонне?
Бонне простягнув руку.
— Ви з віденської поліції?
— Нас повідомили, що ви прилітаєте цим рейсом. Інспектор Петер Кноль. Вам доведеться працювати зі мною.
Інспектор Кноль сподобався Бонне. Високий, на голову вищий від нього самого, певно, сильний і трохи простодушний, бо в людей хитрих і потайних рідко коли буває такий кирпатий ніс і м'яка лінія підборіддя.
Запитав:
— Ви замовили готель? Я хотів би відвезти речі і одразу зайнятися ділом.
