Чорна зоря - Еміл Вахек

у мармурову голівку, яку я так запопадливо шукаю. Ті люди примусили Салача послати Ліді сигнал (про котрий вони домовилися на випадок, якщо Салачу загрожуватиме смертельна небезпека) — акварель, на якій намальовано жегушицький ставок у замку. Далі сталося те, чого я ще не зовсім розумію. Ліда знала, що мусить скоритися, отож і полетіла до Брно, щоб виказати криївку. Однак перед тим річ, яку шукали, тобто мармурову голівку, залишила у вас. Та вони, мабуть, уже стежили і за Лідою, тож знали, що ви її відвозили до Жегушиць і вона була в парку. Хитра Ліда викопала Артеміду, аби збити їх з пантелику, а що вона добулася до жорен, вони не підозрювали. Отже, в Брно їй, мабуть, сказали, що вона хоче їх пошити в дурні, й визначили зовсім короткий термін, щоб віддала документи або виказала криївку. Але в ті вирішальні хвилини Ліда не втратила самовладання, звеліла їхати сюди, до вас, і, якби вас застала, звірилася б. Дізнавшись, що вас нема в Празі, подзвонила мені. Проте і мене теж не було в столиці. Як би це розвивалося далі, я не знаю; на щастя, ваш асистент приспав її. Після цього вона вже нікому нічого не могла сказати, і я виграв час, щоб дістатися до суті таємниці. А оскільки суть у мармуровій голівці, то ми поки що сидимо там, де сиділи.

— Боже мій, — простогнав Соумар, — що я наробив!

— Ну, може, нам іще поталанить, — буркнув Клубічко не дуже впевнено.

Цієї миті у двері хтось постукав, і на порозі став Кост.

23

— Ти диви, — вигукнув Соумар, — Трампус розпускає гарнізон вілли на Вінічних горах!

— Навпаки, пане професор, він викликав туди ще двох помічників, — відповів Кост. — Тільки мене змінив, бо, по-перше, сердиться на мене, а по-друге, ми сидимо там уже півтора дня. Сердиться, принаймні так мені здається, за те, що я виконував ваш наказ; це хоч дало якусь користь?

— Гадаю, що так, — відповів Клубічко.

— Дозвольте запитати, — трохи повагавшись, мовив Кост, — ви одводите в цьому якусь роль панові Гейтманеку? Як певною мірою підозрюваному елементові?

Соумар посміхнувсь, а Клубічко спитав Коста, чому той підозрює Гейтманека.

— З кількох причин, пане, — відказав Кост. — Я зацікавився ним учора вранці, сам до пуття не знаю чого. Ну, як це буває, щось мені зайшло в голову… Може, тому що пан Гейтманек довго розмовляв по телефону з пані Салачовою за годину до нападу. До першого нападу. Потім до вілли вдруге вдерлися наступної ночі, коли пані Салачової не було вдома. Тоді я побачив сліди малих чоловічих черевиків. А згодом ми знайшли за шторою в кабінеті пані Салачової ліхтарик і довідались, що це річ пана Гейтманека. Хоч пан професор каже, що позичив ліхтарик у пана Гейтманека, а потім дав його пані Салачовій, щоб вона повернула господареві, чого вона не зробила, але не виключено, що таки повернула. А пан Гейтманек присвічував собі ним, лізучи у відчинене вікно до кабінету мадам, і в паніці забув його за шторою.

— Але дозвольте… — перебив його Соумар.

— Хай розповідає,— зупинив професора Клубічко.

— Потім ми паном Гейтманеком цікавитися перестали, але годину тому він прийшов до вілли. Мовляв, довідався, що з пані Салачовою щось скоїлось, а це було дивно, бо пані Трекова твердить, що він одвідував артистку усього раз на місяць. Я скористався цим візитом, привів композитора до тих слідів і непомітно примусив його стати на них. Слід його! Відтак я показав ліхтарик, звісно, з дозволу пана Трампуса, і спитав, чи це його. Пан Гейтманек потвердив і відразу сховав ліхтарик до портфеля. Коли ми йому потім сказали, що ліхтарик знайшли за шторою кабінету, він розгубився. Пан Трампус спитав, чи не позичав він його вам, пане професор, і пан Гейтманек одразу за це вхопився: «Так, позичав присвітити до мотора». Проте досі у всьому цьому не було нічого сенсаційного, — до головного я тільки підходжу. Пан Трампус несподівано запропонував, щоб я показав панові Гейтманекові, звісно, дуже обережно, пані Салачову, і я це виконав. Коли пан Гейтманек пішов, мене покликав пан Трампус. Був дуже замислений, зо два рази повторив «від цього можна здуріти», а потім признався, що послав мене з паном Гейтманеком нагору, аби мати змогу переглянути його портфель.

«Знайшли щось цікаве?» — спитав я. Пан Трампус потвердив: «Знайшов річ, яку сьогодні до полудня бачив на столі в приймальні пана професора. А оскільки професор йому її не міг подарувати, бо весь час був тут, у віллі, то або пан Соумар тайкома вислизнув звідси і таки зустрівся з Гейтманеком, або Гейтманек украв її з Соумарового голубника». Це він мав на увазі, пане професор, вашу приймальню.

Соумар підхопився:

— Клубічку, ану вставайте, поїдемо по голівку!

— Не треба, — мовив Кост. — Пан Трампус звелів мені віддати її вам.

І він вийняв із свого портфеля пакунок. Клубічко гарячково зірвав обгортку, і вони побачили голівку з білого мармуру з цифрами й золотими рисками. Соумар і Клубічко перезирнулися.

— Вона? — спитав Клубічко.

— Наче вона.

Клубічко щасливо зітхнув.

— Краплю коньяку, професоре… — прошепотів він. Вихиливши чарку, почав розглядати голівку. Постукав по ній і досадливо похитав головою. — Не відлунює,— пробурмотів, — здається, суцільна. — Та коли пильніше придивився до шиї, помітив затискач.

— Щипчики! — звелів.

Соумар подав щипчики. Клубічко зняв ними затискач і струснув голівку. На стіл посипалася звичайнісінька цегляна потеруха. Клубічко встромив у шийку палець і намацав довгасту металеву річ.

— Тепер я попрошу вас на кілька хвилин залишити мене самого.

За хвилину перед ним лежала кругла олов'яна касета, на якій червоним було написано: «Чорна зоря»… Замислений Клубічко покликав товаришів:

— За кілька хвилин сюди приїдуть люди. Питатимуть мене. Соумарчику, будь ласка, звеліть на воротах, щоб їх відразу сюди пропустили. А ви, Косте, підіть відпочиньте до швейцара. Хай він вас пустить на свій тапчан, ви мені ще будете потрібні.

Залишившись з Соумаром, Клубічко всміхнувся.