Чорна зоря - Еміл Вахек
— Про цю справу ви, мабуть, думаєте те саме, що й я. Ваш студент…
— Не думаю, щоб прізвище котрогось мого слухача було Фанфуле, — буркнув Соумар. — Це прізвище таке чудернацьке, як Клубічко, я б його напевно запам'ятав, коли б він прийшов до мене з матрикулом.
— Я вам уже не вірю ані на макове зерно, — розлютився Клубічко. — Ви, приміром, певні, що ваше прізвище Соумар? Може, спершу зазирнете у власне посвідчення? Та з усього випливає, що цей Фанфуле продав голівку якомусь антиквару, щоб мати гроші на нічні гульки. І я тепер мушу підняти на ноги криміналку й послати десятки людей по празьких антикварах, хоч не виключено, що панові Фанфуле заманулося подарувати голівку якійсь своїй приятельці.
Соумар винувато слухав і нарешті сказав:
— Постривайте, друже, може обійдеться без тривоги. Медики з довколишніх установ, як потрібні гроші, йдуть до антиквара Єнча. Крамничка його недалеко, на Липовій вулиці. Він їм як батько. Позичає, беручи в заставу конспекти або щось інше. А Фанфуле за цю річ міг отримати чималу суму. їдьмо до Єнча, це буквально кілька кроків, і тільки коли нам не поталанить — мобілізуєте свою криміналку.
Сіли в машину, і справді, Соумарове передбачення виявилося певною мірою слушним. Антиквар Єнч, лагідно всміхнувшись, потвердив, що десь три години тому до нього завітав його частий гість медик Фанфуле і хотів позичити під мармурову голівку з золотим орнаментом, як назвав це пан Єнч, не менше ста крон. Пана Єнча річ зацікавила, але позичити грошей відмовився, бо Фанфуле вже заставив у нього всі конспекти. Антиквар сказав, що міг би цю іграшку купити, бо сто крон є сто крон, а в нього не банк, щоб кредитувати медика, котрий вже винен триста п'ятдесят крон. Пан Фанфуле погодився продати, тільки пан Єнч дав не сто крон, а п'ятдесят. Пан Фанфуле обурився, мовляв, придбав цю голівку за колекцію метеликів, котра коштувала принаймні сто крон. Нарешті зійшлися на шістдесяти п'яти кронах з умовою, що коли панові Єнчу не пощастить продати голівку, він її поверне Фанфуле й припише до рахунку сімдесят п'ять крон.
Соумар мовчки витягнув гаманець і дав антикварові сотенну.
— Прошу, здачі не треба, а голівку мені поверніть, бо вона моя. Панові Фанфуле, як його побачите, будь ласка, перекажіть, хай він прийде до мене. Прізвище моє Соумар, керівник другої терапевтичної клініки при Кардовому університеті.
Єнч ошелешено подивився на нього і майже простогнав:
— Якби ж я тільки знав, пане професор!
— Може, у вас її вже немає?! — вигукнув Соумар.
— Немає,— мертвим голосом потвердив Єнч. — Коли Фанфуле пішов, я роздивився голівку й побачив, що це товарець, від якого справжньому медикові з радості серце тьохне. Одразу її — у вітрину. І, як бачите, не помилився. Постояла менше півгодини, коли прийшов якийсь пан. Ні, не медик, а, судячи із зовнішності і віку, якийсь професор і, не торгуючись, купив голівку.
— Скільки він вам заплатив? — спитав приголомшений Соумар.
— Сто вісімдесят крон. Я поклав таку ціну, бо рахунок пана Фанфуле…
— Нещасний, — простогнав Соумар, — якби ви знали, що наробили!..
— Але я, — затинаючись, мовив Єнч, — торговець… видатки великі, прибутки мізерні…
— Який він, той чоловік? — перебив його Клубічко. Проте антиквар не міг нічого сказати, крім того, що схожий на професора, високий, дуже худий, розмовляв вельми поштиво й тихо.
На вулиці Клубічко насилу втримався, щоб не схопитися за голову.
— Господи, — бідкався він, — щоб перебрати всіх худих, поштивих у поводженні, мені потрібно у сто крат більше людей, ніж я маю. І то ще не відомо, чи не приїхав той професор з провінції.
— Бачу, — винувато мовив Соумар, — як це вас мучить…Знаєте що, їдьмо до мене в санаторій. Чогось вип'ємо й подумаємо, що робити далі.
Клубічко не встояв перед умовляннями професора, і невдовзі вони сиділи в Соумаровому кабінеті в санаторії.
— Мушу нарешті розповісти вам, чого полюю за тією річчю, — мовив Клубічко, випивши спочатку коньяку, потім кави і знову коньяку. — Коли німці тікали з нашої країни, якийсь офіцер колони СС віз документи. Не знаю точно які, але, певно, проект одного з видів таємної зброї, котру Гітлер готував, щоб в останній момент виграти війну.
— Боже мій! — вихопилось у Соумара.
— Її ще не виготували, але, мабуть, підготували до виробництва. Звалася вона «Der schwarze Stern».[12] Офіцер, боячись, що колону можуть перехопити партизани, закопав документи в підвалі Жегушицького замку. Салач про це знав (між іншим, він трохи не наклав тоді головою; а можливо, смерть спіткала його цими днями) і знайшов їх, та замість віддати властям закопав у парку під статуєю Артеміди.
— Мушу вам сказати, що хтось викопав статую Артеміди і в Лідиному саду між двома рододендронами. Сталося це сьогодні десь близько четвертої,— мовив Соумар. — А оскільки після цього було вчинено напад на Лідин кабінет, ми з Трампусом вирішили, що невідомий нічого не знайшов.
— Тільки ж, — розповідав далі Клубічко, — бідолашний Салач, мабуть, в усьому признався Ліді, коли невідомі почали шукати в парку і в замку. Може, задля того, щоб, як каже один його приятель, «засліпити» її. Певне, він гадав і не безпідставно, що таємниця пахне мільйонною вигодою, і коли почав боятися, щоб її в нього не викрали, розповів Ліді під час зустрічі на зелені святки. Тоді документів уже не було під Артемідою — Салач сховав їх до порожнистих жорен у залишках мініатюрного млина, збудованого в Жегушицькому парку за доби Марії Антуанетти. Ліда, очевидно, від подарунка відмовилася, але люди, котрі полюють за таємницею, довідалися, що Салач їй про все розповів. Тому вони послали Ліді в неділю погрозливого листа. Відтак Ліда поїхала до Жегушиць і забрала документи, але, припускаючи, що можуть шукати і в неї вдома, сховала їх, цілком можливо,
