Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2 - Оксана Іванівна Думанська

«Та що там необачного, дурна корово! Скількох уже закликала до себе, а ніхто не повівся! Дякуй Богу, що буде до кого грітися в ліжку!» — думав Стасьо, обмацуючи пухкі пальці в перснях, і вигукнув:

— Пані, ви під охороною моєї чести!

Маґда сприйняла ці слова по-своєму: вона вхопила Стася за плечі і повалила б на канапу, так за дверима почулися кроки цілого гурту людей. Хтось крутнув деренчливого дзвінка.

Маґда показала Стасьові на двері до другого покою...

— Перепрошуємо, пані адвокатова, але наш аґент примітив, як у браму зайшов Ґеньо Муркоцький, шахрай і грабіжник.

— Не маю звички приятелювати з грабіжниками, пане...

— Маґдебурко, слідчий головної управи.

Маґда розреготалася, як перекупка з Підзамчого.

— Я Маґда, а ви — Маґдебурко?

За спиною слідчого засміялися троє в цивільному, що не переступили й порогу помешкання.

— Ще раз перепрошую, пані, та, може, ви десь бачили цього чоловіка?

Маґдебурко тримав у руках портрет величиною з півдолоні. Змарнілий юнак у простій одежі дивився глибоким смутним поглядом. Непричесана голова була схожа на розтріпану куделю.

Маґда для годиться скосила своїм близькозорим оком.

— Та то якийсь драб! Я пристойна вдова, а не дешева профура!

— То, може, на цій світлині ви упізнаєте його?

Кашкет, мундир, чисте личко з осяйним поглядом...

— Та то дитина! — аж розгнівалася Маґда.

— Діти, пані адвокатова, мають звичку виростати, — з докором у голосі промовив Маґдебурко.

...Уранці в помешканні не було вчорашнього гостя, нового капелюшка з Парижа, темно-вишневої сукні, мештів на низьких обцасах, коштовного намиста. Чоловічий ґранатовий костюм висів у шафі поміж суконь. Маґда в шаленстві вивертала кишені. Випав папірець...

«Солодка моя Маґдуню! Я чесно хотів тебе пошлюбити, та мушу спочатку виконати певні обов'язки. То є річ державної ваги. Незабаром повернуся! Стасьо».

На вулиці Супінського ще довго обмовляли нещасну вдову, яка, певно, зіскочила з розуму, бо вибігла глупої ночі з брами і свистом закликала візника, щоб відвіз на двірець. А вранці вийшла з помешкання, ніби все це її не обходило!

Юрась Маґдебурко три ночі не спав — усе розмірковував, чому чоловічі наґлянсовані мешти стояли при дверях до помешкання старої панни Валєрці, яка розсипалася на порох від своїх літ на горішньому поверсі? Їй би не кавалера принаджувати, а кирпату приятельку з косою...

Куди ж цього разу помчить потяг доволі привабливу «кобіту» міцної чоловічої постави і коли «їй» пощастить не вдавати нікого іншого, лиш себе? Сього ніхто не знає — так що Маґдебуркові доведеться знову полювати на Ґеня Муркоцького. Одне слово, хто на що вчився...

Дещо про «Хроніку пригод...» Вона написана не для того, щоб її читати серйозно і вишукувати певні невідповідності у назвах, іменах, вчинках, ситуаціях чи подіях, а найбільше — в ознаках минулого часу і в характеристиках усіх персонажів. Але в ній багато живого життя, яке лишилося за порогом двадцять першого століття, та затрималося на газетних шпальтах «Діла».

— Що ви там досліджуєте? — питався авторку поважний університетський професор. — «Діло» вивчене вздовж і поперек!

Вона не сміла сказати правди, бо проти фундаментальних досліджень її праця виглядала грою в «дурня».

Авторка перепрошує тих читачів, які заплуталися в іменах та трафунках, не натрапивши ні на що цікаве, як на їхній смак, і дякує прихильникам химерних текстів, писаних задля розваги та доброго настрою — цих важливих складових не лише людського довголіття, а й молодости: як не візуальної, так прихованої в закапелках душі.

Цьом-цьом-па-па, як кажуть веселі львів'янки. Щиро і прихильно — О. Д.

Львів, 2009—2010

Авторка висловлює вдячність науковцям Лідії Сніцарчук і Костянтину Курилишину за допомогу у втіленні цього проекту.