Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2 - Оксана Іванівна Думанська

— У нас буде єдина білявка — танцівниця в гаремі султана, і навколо неї все закрутимо, — казав режиссер, змінюючи кінову історію під смаки французького міщанина, — і це матиме безсумнівний успіх! Танець живота від європейки — це вам не пара кальош!

Білявка з'явилася — це була Ева Мількорф. Вона зразу ж упізнала Ґеня, та спокійно відвела погляд. Ґеньо теж не кинувся з обіймами, а вичекав, коли випаде слушна хвилина.

— Де ти була, Ево? Ми не бачилися... скільки ж це пройшло?

— Немає значення. Я? Трохи в Італії... Потім по всьому світу: танцювала за спиною Джозефіни Бейкер. Муринка полюбляла чутися старшою над білими. Потім канкани у «Червоному Млині». Потім кіно...

— Ти гарно виглядаєш!

— Не заспокоюй! Я гарно виглядаю після того, як мене загримують і виставлять світло. Ще рік-два — і нічого не допоможе.

Ева казала правду: коли вона усміхалася, під кутиками очей збиралися зрадниці-зморшки, вони ж примостилися біля вуст.

— Ти з ким живеш? З чоловіком? Сама?

— З чоловіком. Он з тим!

І вона махнула рукою в бік піратського «ватажка», що цього разу мав грати ролю підступного розбійника й викрадача жінок.

Ґеньові знову довелося ставати спиною до кінового апарата, одягнувши на себе розбійницькі лахи.

Зате у наступній стрічці про англійських аристократів Стас Крузенштарн був зазначений як виконавець ролі молодого художника, закоханого у свою маєтну благодійницю.

...Коли на прохання Марти Юрась Маґдебурко пішов з нею у «Коперника» дивитися кінову стрічку «За єдиний цілунок», він із здивуванням спостеріг подібність героя з тим молодиком, що втікав від нього з камениці Гробовецьких.

«Певно, в артистичнім колі забракло талантів, якщо навіть грабіжники і вломники потрапляють у фільмову промисловість», — думав Юрась дорогою додому. Та дружині нічого не сказав.

 забеля і Турбійон склали добропорядну пару після стількох років зрад, розлук і образ. Тепер вони цілком зайнялися театральною справою, піддаючи класичну драматургію різноманітним експериментам: наявність свого театру цьому сприяла. Андре узяв на себе всю комерцію, пов'язану із видатками на декорації, одіж, гонорари знаменитостям, а Ізабеля обклалася антольогіями. Вона зрозуміла, що від трагедій глядач швидко стомлюється і не досиджує до кінця спектаклю. Звісно, гроші за квитка йому ніхто не повертає, але образливо читати в газетах: «Цього театрального сезону Андре Турбійон мав би підрахувати, що вісім спектаклів починалися при повній залі, а завершувалися при майже порожній».

— Чому ти не заплатив тим писакам? — обурювалася Ізабеля. — Вони ж сього не бачили, а лиш чули!

— Мила моя, та газети на те й існують, щоб про когось писати гидоту, а когось вихваляти на всі заставки. Вони спочатку виваляли мене в багні за всі новітні пристрої, а потім написали, що технічний проґрес підняв театральне мистецтво на таку недосяжну висоту, що кіновій індустрії доведеться добре поміркувати, яким чином переманювати глядача. Нічого! Ми їх здивуємо!

— Чим? Живий кінь уже гуляв по сцені і випорожнився під ноги Гамлету! А пес вчепився в литку Ромео, коли він стояв під балконом Джульєтти! Я вже не згадую про Отелло, що спускався до Дездемони на легкопаді і завис над самим ліжком. Хіба після того хтось шкодував нещасну задушену жінку?

— То була помилка режиссера: він узяв недресированих тварин...

— І недресированого артиста!

Але ці суперечки не впливали на гарячі почуття спізненої любови, а лиш доводили, що чоловік із жінкою мають бути спільниками.

Ніхто не може передбачити, яка дрібничка підкаже вихід із лабіринту. Стомлена від читання п'єс, Ізабеля відсунула стос книг і зазирнула до світських оповісток у часописах. І натрапила аж на дві свіжі ідеї! Одну підказала вчена кобіта, яка після ознайомлення із теорією Дарвіна переконалася, що її чоловік — мавпа, а друга... О, про неї варто сказати ретельніше.

Річ у тім, що славна празька артистка Анна Седлячкова замовила не менш славному скульпторові Йожефу Фойту, щоб він увіковічнив її у мармурі. Але не всю себе — лиш голову. Скульптор узявся — і Седлячкова щодня бігала до нього в робітню позувати. Як же вона розгнівалася, коли одного дня на виставці побачила скульптуру своєї особи. Цілу й обнажену! Публіка оглядала її з великим задоволенням і особливо нахвалювала груди.

Артистка заскаржила мистця до суду, доводячи, що вона не позувала нага і що він лиш на підставі уяви доповнив її фіґуру, хоч вона просила вирізьбити лиш голову. Фойт же переконує: вона позувала наго! Суд не може дійти згоди, кому з них повірити. Хіба що об нажити в суді модель і порівняти її груди з грудьми скульптури... Процес триває. А Фойт зробив з того собі добру рекламу.

— Андре! Вважай, що ми надибали серед дешевого скляного намиста — діамант! — переконувала чоловіка Ізабеля. — Ти лиш уяви, як викуповуватимуть перші ряди партера, щоб зблизька побачити гарне молоде тіло!