Карти на стіл - Агата Крісті

– Ви в порядку? – запитав він хриплим голосом.

Вона неспішно відповіла:

– Ви врятували мене. Ви врятували мене… – Вона простягла до нього руки і, відчувши доторк його долонь на своїх, раптом зайшлася сльозами.

– Родо… – лише й вимовив він.

Їхні руки переплелися…

У його голові раптом вималювалася картина: африканська пуща й Рода – весела та сповнена жаги пригод – пліч-о-пліч із ним…

Розділ тридцятий. Вбивство

– Ви хочете сказати, – промовила Рода недовірливим тоном, – що Енн навмисно штовхнула мене? Так, скидалося на те. А ще вона знала, що я не вмію плавати. Але чи… чи вона справді хотіла так зробити?

– Дуже навіть хотіла, – відповів Пуаро.

Вони саме їхали околицями Лондона, ведучи цю розмову.

– Але ж… але чому?

Детектив нічого не відповів. Про себе він подумав про один із мотивів, що підштовхнув Енн на такий учинок, і цей мотив зараз сидів поруч із Родою.

Суперінтендант Баттл прокашлявся, перш ніж сказати:

– Мушу вас попередити, міс Довз: те, що ви зараз почуєте, може вас неабияк шокувати. Як виявилося, місіс Бенсон, у якої жила ваша подруга, померла зовсім не через нещасний випадок. Принаймні у нас є підстави так вважати.

– Що ви маєте на увазі?

– Ми припускаємо, – сказав Пуаро, – що це Енн Мередіт поміняла пляшечки місцями.

– О ні, ні, який жах! Це неможливо. Чому саме Енн? Для чого?

– У неї були свої причини, – відповів суперінтендант. – Але річ, міс Довз, у тім, що міс Мередіт гадала, що ви були єдиною людиною, яка могла б допомогти нам натрапити на слід, розповівши про цей інцидент. Я так розумію, ви не казали Енн, що вже встигли повідати про той випадок місіс Олівер?

– Ні, – повільно мовила Рода. – Я думала, її це розізлить.

– О так. Це її дуже розізлило б, – прокоментував Баттл із похмурим обличчям. – Утім, вона вважала, що ви єдина, хто може поставити її в небезпечне становище. Отож вона вирішила… ем… прибрати вас.

– Прибрати? Мене? О Боже, це дикість якась! Я не можу в це повірити.

– Що ж, тепер вона вже мертва, – сказав суперінтендант, – тож немає сенсу провадити цю розмову далі. Хай там як, але вона не була для вас хорошою подругою, міс Довз, і це факт.

Машина зупинилася перед дверима будинку.

– Ми зайдемо до мсьє Пуаро, – оголосив Баттл, – і там усе обговоримо.

У вітальні Пуаро їх зустріла місіс Олівер, яка саме балакала з доктором Робертсом. Вони пили херес. Письменниця була вбрана в один зі своїх нових дивакуватих капелюшків і в оксамитову сукню з бантом на грудях, на якому примостився великий огризок від яблука.

– Заходьте, заходьте, – гостинно погукала жінка, так, наче це був її власний будинок.

– Щойно я отримала ваш дзвінок, одразу зателефонувала докторові Робертсу, і ми швиденько примчали сюди. В нього там пацієнти чекають і вмирають, але він однаково прийшов. А може, їм насправді й краще без нього. Ми хочемо все-все дізнатися.

– О так, я взагалі не розумію, що відбувається, – сказав Робертс.

– Eh bien, – мовив Пуаро. – Справа закрита. Вбивцю містера Шайтани нарешті знайдено.

– Так-так, місіс Олівер розповіла мені про це. Таке миле дівча ця Енн Мередіт. Мені аж не віриться. Ніколи в житті не назвав би її вбивцею.

– А втім, вона ще та вбивця, – втрутився Баттл. – На її рахунку три вбивства, а четвертому лише дивом удалося запобігти.

– Неймовірно! – пробурмотів Робертс.

– Зовсім ні, – заперечила місіс Олівер. – Вбивцею виявилася людина, яку підозрювали найменше. В житті все так, як і в книжках.

– Оце так деньочок видався, – сказав лікар. – Спершу лист від місіс Лоррімер. Я так розумію, то була підробка, еге ж?

– Саме так. Підробка в трьох примірниках.

– Вона й собі листа написала?

– Само собою. Підробка була доволі майстерною. Звісно, експерт одразу встановив би, що це фальшивка, але, зрештою, навряд чи хтось залучав би експерта до цієї справи. Усе вказувало на те, що місіс Лоррімер дійсно наклала на себе руки.

– Даруйте за мою цікавість, мсьє Пуаро, але що змусило вас запідозрити, що це не було самогубство?

– Невеличка бесіда зі служницею в будинку за адресою Чейн-лейн.

– Вона сказала вам, що Енн Мередіт була в місіс Лоррімер минулого вечора?

– Це теж, зокрема. Та ще й, розумієте, до того часу я вже зробив певний висновок щодо особистості людини, яка вбила містера Шайтану. І це була не місіс Лоррімер.

– Чому ви запідозрили міс Мередіт?

Пуаро підняв руку.

– Хвилиночку. Дозвольте мені подати свою відповідь трохи по-іншому, так би мовити, піти методом вилучення. Містера Шайтану вбила не місіс Лоррімер, це був не майор Деспард і – отут найцікавіше – навіть не Енн Мередіт…

Чоловічок нахилився вперед. Його голос був м’яким, спокійним, наче котяче муркотіння.

– Річ у тім, докторе Робертс, що містера Шайтану вбили ви. І місіс Лоррімер також ви вбили…

Щонайменше на три хвилини в кімнаті повисла мертва тиша. Тоді Робертс зайшовся якимось зловісним сміхом.

– Ви що, вже зовсім з глузду з’їхали, мсьє Пуаро? Та звісно ж я не вбивав містера Шайтану і тим паче аж ніяк не міг убити місіс Лоррімер. Друже мій, Баттле, – звернувся він до поліціянта, – невже ви підтримуєте цю маячню?

– Гадаю, вам краще до кінця вислухати мсьє Пуаро, – тихо мовив суперінтендант.

Бельгієць продовжив:

– Отож, хоч я вже давно зрозумів, що саме ви, і тільки ви, могли вбити Шайтану, було зовсім не просто це довести. Але у випадку з місіс Лоррімер усе по-іншому. – Він нахилився вперед і додав: – Тут уже неважливі мої здогадки. Тут усе простіше, бо ми маємо очевидця, який бачив, як ви її вбили.

Лікар майже перестав дихати. Його очі блищали. Він різко крикнув:

– Що за дурниці ви верзете?

– О ні, зовсім не дурниці. То було рано вранці. Ви обманом вдираєтеся в кімнату до місіс Лоррімер, де вона ще досі міцно спить під впливом снодійного, вжитого напередодні вночі. Тоді ви блефуєте знову – заледве кинувши на неї оком, кажете, що жінка мертва! Ви відсилаєте покоївку по бренді, гарячу воду й таке інше і залишаєтеся самі в кімнаті. Покоївці насилу вдалося хоч щось розгледіти. І що ж стається далі?

Ви, докторе Робертс, можливо, цього не знаєте, але деякі фірми, що надають послуги з миття вікон, обслуговують своїх клієнтів у ранкові години. Отож мийник вікон зі своєю драбиною приїжджає до будинку в той самий час, що й ви. Зіперши драбину об стіну дому, він стає до праці. Перше вікно, за яке він береться, – вікно в кімнаті місіс