Убивчий білий - Джоан Роулінг
Двері знову відчинилися. Робін і Рафаель аж підскочили, а до кабінету увійшла фігуриста руда пані з гостьовою перепусткою на шиї. Робін одразу впізнала її за світлинами з інтернету: дружина Джаспера Чизвелла, Кінвара.
— Добридень,— привіталася Робін, бо сама Кінвара просто втупилася в Рафаеля, який хутко розвернув стілець до комп’ютера і заходився друкувати.
— А ти, мабуть, Венеція,— мовила Кінвара, спрямувавши ясно-золоті очі на Робін. Голос вона мала високий, дівчачий. Очі на трохи одутлому обличчі були котячі.— Яка гарненька. Мені не казали, що ти така гарненька.
Робін не знала, як на таке відповісти. Кінвара всілася у продавлене крісло, в якому зазвичай сидів Раф, зняла дизайнерські окуляри, що тримали, мов обідок, довге руде волосся, струснула головою. Її голі руки і ноги були рясно всипані ластовинням. Важкий бюст напинав верхні ґудзики зеленої сукні-сорочки без рукавів.
— А чия ти донька? — капризно спитала Кінвара.— Джаспер мені не сказав. Він мені, власне, нічого не розповідає, якщо тільки не мусить. Я вже звикла. Сказав тільки, що ти — його хрещениця.
Ніхто не попередив Робін, що Кінвара не в курсі того, хто вона насправді. Мабуть, Іззі й Чизвелл не чекали, що вони можуть зустрітися.
— Я — донька Джонатана Галла,— нервово відповіла Робін. Вона вигадала таку-сяку біографію для хрещениці Венеції, але не чекала, що доведеться її розкривати перед дружиною Чизвелла, яка, мабуть, добре знає всіх Чизвеллових друзів і знайомих.
— Це хто? — спитала Кінвара.— Мені треба знати, бо Джаспер сердиться, коли я неуважна...
— Він із земельного управління у...
— А, з Нортумберленду? — перебила Кінвара, цікавість якої була не надто глибока.— То ще до мене.
«Дякувати Богу»,— подумала Робін.
Кінвара схрестила ноги і склала руки на широких грудях. Почала постукувати стопою. Кинула на Рафаеля важкий, майже злісний погляд.
— Може, привітаєшся, Рафаелю?
— Привіт,— озвався той.
— Джаспер сказав зустрітися з ним тут, але якщо ти хочеш, щоб я почекала в коридорі, я можу,— тонким напруженим голосом мовила Кінвара.
— Звісно, що ні,— пробурмотів Рафаель, не відриваючи очей від монітора.
— Ну, я не хочу нікому заважати,— відповіла Кінвара, розвертаючись від Рафаеля до Робін. Тій одразу спала на думку історія про білявку з мистецької галереї. Вона вдруге прикинулася, ніби шукає щось у шухляді, і з полегшенням почула Чизвелла й Іззі в коридорі.
— ...о десятій, не пізніше, бо інакше я не матиму часу той клятий документ прочитати. І скажи Гайнсу, що він має виступити на "Бі-Бі-Сі", бо я не маю часу на купу ідіотів і їхні балачки про інклю... Кінвара.
Чизвелл зупинився у дверях і без жодної приязні мовив:
— Я тобі сказав приїхати до мене в міністерство, а не сюди.
— І так приємно знову бачити тебе, Джаспере, після трьох днів порізно,— відповіла Кінвара, піднімаючись і розгладжуючи пом’яту сукню.
— Привіт, Кінваро,— привіталася Іззі.
— Я забула, що ти казав про міністерство,— промовила Кінвара до Чизвелла, ігноруючи падчерку.— Я цілий ранок тобі дзвонила...
— Я тобі казав,— загарчав Чизвелл,— що до першої години на нарадах, і якщо ти знову заведеш мову про гроші на те чортове ожереблення...
— Ні, Джаспере, не про гроші, і я б краще поговорила приватно, але якщо ти хочеш говорити перед своїми дітьми, я не проти!
— Та Господи Боже,— розсердився Чизвелл.— Ну добре тоді, ходімо, пошукаємо приватний кабінет...
— Учора вночі якийсь чоловік,— почала Кінвара,— був у... Ізабелло, не дивися на мене так!
Обличчя Іззі справді виражало неприхований скепсис. Вона звела брови і пройшла через кабінет так, ніби Кінвара раптом стала для неї невидимою.
— Я тобі сказав, поговоримо у приватному місці! — загарчав Чизвелл, але Кінвара не дала заткати собі рота.
— Джаспере, я вчора ввечері бачила чоловіка у лісі край будинку! — заявила вона гучним високим голосом, який (як знала Робін) луною полетів вузьким коридором.— Я нічого не вигадую — між деревами був чоловік з лопатою, я його бачила, він утік, коли за ним погналися собаки! Ти мені все кажеш, що я метушуся, але я вночі сама в тому будинку, і якщо ти, Джаспере, нічого з цим не вдієш, я дзвонитиму в поліцію!
22
...хіба ти не відчуваєш покликання це зробити заради доброї справи?
Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»
Страйк був страшенно злий.
«Якого хріна,— питав він себе, кульгаючи наступного ранку до Майл-Енд-парку,— я, старший партнер і засновник фірми, мушу спекотного суботнього ранку пертися на марш, коли маю трьох працівників і хвору ногу?» І сам собі відповів: бо немає дитини, за якою треба дивитися, жінки, яка то купує квитки на літак, то руки ламає, чи довбаного святкування річниці. Страйк неодружений, тож його вільним часом можна жертвувати, можна робити з його вихідних ще два робочі дні.
Страйк, власне, думав про Робін саме те, чого вона боялася: що та мешкає в будинку на старовинній Олбері-стріт, а він тулиться у двох кімнатках на колишньому горищі, де гуляють протяги; що золота обручка на пальці дає їй певні права та статус, а він має розчаровувати Лорелею тим, що не прийде на обід і, можливо, повечеряти теж не вийде; що коли він брав Робін у партнери, вона обіцяла, що порівну ділитиме зі Страйком відповідальність, а насправді он мчить додому до чоловіка.
Так, Робін за два роки в агенції багато працювала понаднормово й безоплатно. Так, він знає, що вона зробила для нього багато такого, що виходить за межі робочих обов’язків. Так, теоретично він їй капець який вдячний. Але ніде правди діти: сьогодні Страйк кульгає на багатогодинне і, можливо, безплідне стеження, а Робін зі своїм кінченим чоловіком поїхала на відпочинок у заміський готель; на думку про це анітрохи не ставало легше витримувати біль у нозі та спині.
Неголений, одягнений у старі джинси, пошарпану кофту з каптуром і древні кросівки, з пакетом у руці, Страйк увійшов до
