Маска - Володимир Лис
4
Усе-таки єдиний раз справжня небезпека черконула своїм крилом Прокопа Марушка, коли на одному з балів він зустрів свою колишню пані і володарку Гелену Зайончковську. Це був один із тих воєводських балів шляхти Брацлавщини, на який збиралися кращі з кращих. Небезпеку зустріти пані Гелену Прокіп Марушко враховував і доти. Тому він уникав тих поміщиків, тих шляхтичів, у яких міг її на якомусь балі, зібранні чи іншій урочистості зустріти. Тут же, за його даними, вона бути не могла, бо перед тим поїхала гостювати десь аж під Варшаву. Та вона повернулася, бо, як виявилося потім, перестріла друга на півдорозі і разом із ним повернулася до своїх країв. На його щастя, Прокіп побачив її першим (а втім, він умів завжди спостерігати бічним зором), а побачивши, спробував не потрапляти їй на очі. Зустрівся ж із нею, коли вона в залі розглядала картину на стіні. Він бачив, що вона вже трохи постаріла, хоч досі була блискучою і вродливою аристократкою, яку він знав колись. Щось здригнулося в серці Прокопа-Мечислава. Звичайно, він міг послатися на хворобу, несподіваний напад серця або ще щось і покинути бал. Ніхто б його не запідозрив, тим більше, він був хорошим актором. Але він не звик уникати небезпеки і з власного досвіду знав, що найбезпечніший спосіб — це не лише йти їй назустріч, а немовби розчинитися в ній. І він підійшов до пані Гелени.
— Добрий вечір, ясновельможна пані, — сказав він.
Вимовив це звичайним своїм неголосним, привітним тоном, тим тоном, який і привертав увагу, і засвідчував поштивість до співрозмовника і, безумовно, щирість та інтерес до того, до кого Мечислав Кульчинський звертався.
— Вечір добрий, — відповіла вона, повертаючи голову.
Так, уже зблизька, він упевнився, що пані Гелена явно постаріла і розповніла. Прокіп міг би присягнути, що в неї під перукою не одна сива волосина. Подив на її обличчі змінився жахом, який змішався з непідробним страхом, а страх — з ненавистю й огидою.
— Ви? Звідки ти… тут? — тихо спитала вона, готова, здавалося, ось-ось знепритомніти або закричати від страху чи покликати на допомогу своїх або чужих гайдуків. Може, і справді була готова. І все-таки не покликала.
— Приїхав, як і ви, на бал, — сказав Прокіп, бічним зором спостерігаючи, чи не підходить хтось занадто близько. — Здається, ми не знайомі? До ваших послуг — шляхтич Мечислав Кульчинський.
— Мечислав Кульчинський? — Він побачив, що страх змінюється ще більшим здивуванням. — Той, котрого всиновив пан Збігнев? Я правильно…
— Той самий, — сказав Прокіп.
Пані Гелена уважно подивилася на нього і, дивна річ, Прокіп побачив, як у її все ще гарних, жвавих, хоч і гоноровитих очах народжується щось нове, трохи схоже на попередню, напівзабуту зацікавленість ним.
— А ви… не боїтеся, що я зараз розповім, хто ви насправді? — спитала пані Гелена.
— Не будьте смішною, пані Гелена, — сказав Прокіп-Мечислав майже ніжно. — Що ви скажете? Що колись у вас був у кріпаках хтось на мене схожий?
— Не схожий, а…
— Вам просто здалося, люба пані, — ніжно, але з ноткою твердости сказав Прокіп. — Зда-ло-ся. Хоча ви колись мріяли про подібне чудесне перетворення, чи не так?
Він грав у небезпечну гру, але інакше не міг. Тим більше, його заохочувала не лише схильність до ризику. Він бачив, як пані Гелена вражена, як вона вагається. Він мовчки схилив голову, немов кланяючись. Відійшов. Він наче давав їй можливість вирішити його долю. Насправді він уважно стежив, що вона робитиме. Звичайно, як розумна жінка, навряд чи зараз здійме тривогу. Утім, був готовий до всього. Але чи не поїде вона з балу передчасно? У цьому теж була небезпека. Пані Гелена не поїхала. Він ще трохи поспостерігав за нею. Коли ж під час основної частини балу запросив до танцю, пані Гелена не посміла відмовити. Прокіп тримав її майже в обіймах, поклав руку на стан.
— Ви прекрасна, як і тоді… — прошепотів він під час танцю і відчув, як пані Гелена здригнулася. Ледь-ледь, але здригнулася. Того вечора він оточив її такою увагою, немовби прокладав місток до їхнього спільного минулого, але лише до тих моментів, які тішили її самолюбство. Наче ненароком він торкався її, багатозначно дивився на неї, і зрештою вона зізналася: «У мене, здається, голова пішла обертом». А сказане нею під час останнього танцю: «Я вас ненавиджу» — він прочитав майже як «я вас кохаю».
— А я вас таки кохаю, — сказав він якомога тихіше. — Здається, як і перше, як і тоді.
— Не смійте, — шепнула вона.
Багато дав би Прокіп, щоб дізнатися, як вона пережила ту ганьбу, на яку він прирік її вісім років тому. Він знову побачив її, прив’язану до лави, зі зв’язаними руками й ногами. Він уявив, як хтось зі слуг заходить до її спальні вранці або ще раніше, коли вона покликала. Чи покликала? Це його також цікавило, майже пекло, але він розумів, що питати ні про що не можна. Нехай минуле помре, і не лише минуле.
Наприкінці вечора Мечислав Кульчинський галантно провів пані Зайончковську до відведених їй апартаментів. Легенько поцілував її пальчики. Вони були вже не такі витончено-тендітні. Він поволі пішов уздовж коридору, озирнувся і помітив, як поспішно відвернулася вона і зникла у дверях. А вранці,
