— І що він зробив зі сміттям?
— Ми вважали, що частину його спалили в каміні отам, тож ми перевірили камін, а також місце для вогнища надворі. Тож або чувак перед убивством якраз на смітника з’їздив, або тут хтось поприбирав. У двадцяти милях звідси є смітник, і там записують номери машин, за останній тиждень він туди не приїздив.
— Тож річ не в невдалому пограбуванні. Той, хто приходить з метою пограбування й ненароком убиває господаря, не вивозитиме все його сміття.
— Не вивозитиме.
— А де його машина?
— У лабораторії.
— Що за марка?
— Це гібрид. «Пріус V». Чорний.
«Бінго», — думає Ресбак. Інтуїція підказує йому, що шини цієї автівки збігаються зі слідами в гаражі Конті. І, як ретельно не прибирай, якщо дитина пробула тут кілька днів, обов’язково лишиться матеріал ДНК. Здається, вони зробили перший великий прорив у розслідуванні справи викрадення маленької Кори.
Нарешті вони зрушили з місця.
Розділ 24Марко сидить у своєму офісі, бездумно дивлячись у вікно. Сам-один. З його персоналу на роботі немає нікого. Субота, й уся будівля мовчазна, за що він вдячний.
Він думає про їхню з Анною ранкову зустріч із детективом Ресбаком. Він упевнений, що Ресбак усе зрозумів. Його очі, здається, бачать Марко наскрізь. З таким самим успіхом Марко міг сказати: «Це той чоловік, з яким ми змовилися викрасти Кору на пару днів і розділити викуп. Тепер він мертвий. Я втратив контроль над ситуацією. Мені потрібна ваша допомога».
Тепер у них є адвокат. Людина, відома тим, що завдяки їй виправдовували злочинців, винних як чортяки. Зараз Марко видається, що це добре. Їх більше не допитуватимуть без адвоката.
Марко більше не хвилює його репутація, йому б аби уникнути в’язниці та зробити так, щоб Анна ні про що не дізналася.
Дзвонить мобільний. Він дивиться на дисплей. Це Синтія. От сука. Нащо вона йому телефонує? Він сумнівається, чи взяти слухавку, чи дочекатися, поки увімкнеться автовідповідач, але зрештою відповідає.
— Так? — Голос його холодний. Він ніколи не пробачить їй за те, що збрехала поліції.
— Марко, — муркоче Синтія так, ніби останніх кількох днів і не було, ніби його дитина не зникла і все так само, як і раніше. Як би він хотів, щоб то була правда.
— Що таке? — питає Марко. Він хоче завершити розмову якомога швидше.
— Мені потрібно поговорити з тобою про одну річ, — каже Синтія дещо по-діловому. — Можеш зайти до мене?
— Нащо? Ти хочеш вибачитися?
— Вибачитися? — здивовано перепитує вона.
— За те, що збрехала поліції. За те, що сказала, що це я до тебе приставав, тоді як все було якраз навпаки.
— Пробач за це. Я дійсно збрехала, — каже вона якось навіть грайливо.
— Що за чорт? Пробачити тобі? Ти розумієш, у які неприємності ти мене вплутала?
— Ми можемо це обговорити? — тон її більше не грайливий.
— Нащо нам це обговорювати?
— Поясню, коли зайдеш, — каже Синтія й різко обриває розмову.
Марко сидить за столом, цілих п’ять хвилин барабанячи пальцями по поверхні й намагаючись вирішити, що робити. Нарешті він встає, закриває жалюзі, виходить з офісу й зачиняє двері. Щось заважає йому проігнорувати її. Синтія не з тих жінок, яких ігнорують. Краще йому її вислухати.
Уже під’їжджаючи до будинку, Марко розуміє, що навіть якщо він пробуде в Синтії лише кілька хвилин, Анні про це краще не знати. І потрібно якось оминути репортерів. Тож краще не паркуватися перед будинком. Якщо він лишить машину в гаражі, то зможе на кілька хвилин зайти до Синтії через задні двері, а потім повернутися додому.
Він ставить «Ауді» у своєму гаражі, а потім через хвіртку на задньому подвір’ї підходить до будинку Синтії та стукає у двері. Він почувається злочинцем, почувається винним, ніби обманює свою дружину. Але ж він не обманює — він просто хоче послухати, що скаже Синтія, а потім одразу піде. Він не хоче ховатися від дружини. Він безцільно оглядає внутрішній дворик, чекаючи, доки Синтія відчинить двері. Он там він сидів, коли вона забралася йому на коліна.
Синтія підходить до дверей. Вона ніби здивована.
— Я чекала, що ти зайдеш із парадного входу, — каже вона.
На що це вона натякає? Але вона не фліртує з ним, як зазвичай. Він одразу бачить, що вона не в сексуальному настрої. Як, власне, і він.
Він заходить на кухню.
— Що там у тебе? — питає Марко. — Мені треба додому.
— Щось мені підказує, що на це в тебе знайдеться кілька хвилин, — каже Синтія і спирається на кухонну стійку, склавши руки під грудьми.
— Нащо ти збрехала поліції? — різко запитує Марко.
— О, то була просто малесенька брехня, — відказує Синтія.
— Ні, не малесенька.
— Мені подобається брехати. Як і тобі.
— Це ти про що? — сердито кидає Марко.
— Ти живеш у брехні, чи не так, Марко?
В Марко холод іде поза шкірою. Вона не може знати. Вона нічого не може знати. Як вона сміє?
— Про що, чорт забирай, ти говориш?
Він трусить головою, ніби й не здогадується, куди вона хилить.
Синтія змірює його довгим холодним поглядом.
— Важко казати про це тобі, Марко, але в нас із Гремом у дворі
