Як далеко сягає ця змова? До Марченкова доходило так багато суперечливих чуток, що він не знав, кому вірити. Лише дружині та водієві звірився Марченков у своєму рішенні розповісти Роману Бондарю про плани російського командування перешкодити здійсненню російсько-української угоди про озброєння. Тепер водій – мертвий. Навряд чи ці фанатики залишать живим його самого, а Лера буде надто налякана, щоб комусь щось сказати.
Лисяче Обличчя, кахикнувши, читав далі:
– «По-друге: невиконання таємного військового наказу ви поєднали зі зрадницькими діями, маючи на меті відкрити подробиці наказу ворогові держави, визнаному злочинцеві Романові Бондарю».
Марченкову зробилося нудно, сили покинули його, коліна підігнулись і, щоб утриматися на ногах, він сперся об стіл, його не хвилювали більше ні фарс трибуналу, ні власна безпека. Єдине, що мало значення, це знати, хто його зрадив: Лера, яка задля дітей благала його не їхати до Бондаря, чи водій Григорій Болдін, кому він урятував життя в Афганістані під час облоги містечка Хост. Дивлячись у самовдоволене обличчя, він ризикнув:
– Для чого ви вбили свого інформатора?
– Він виконав своє завдання, а, крім того, надто багато знав.
Слава Богу, це не Лера, але зрадництво Болдіна теж було не краще. Скільки йому заплатили? Чи, може, невдоволеність офіцерського корпусу поширилась і на сержантський склад – аж до водія, до якого Марченков ставився як до члена власної сім’ї? Кімната раптом гойднулася. Плетена Шапочка підхопив генерала й не дав упасти.
– Розв’яжіть йому руки й принесіть стілець, – наказав Красін.
Марченков сів, потираючи зап’ястки, намагаючись відновити в них кровообіг.
Коли, за прикладом батька, обрав службу в армії, все видавалось простим і зрозумілим. Ти без заперечень виконуєш накази, які старші одержують від ще старших, а вище командування діє від імені народу. Народ же, у свою чергу, розглядає збройні сили як захисника територіального суверенітету держави. А зараз?..
– Дайте йому попити, – знову сказав Красін.
Плетена Шапочка приніс фляжку й налив янтарного кольору рідини в емалевий кухоль. Марченков узяв кухоль обома руками й повільно випив освіжаючий чай.
Красін поклав руки на стіл, зчепив пальці й подивився на Марченкова заклопотаним поглядом родинного лікаря.
– Генерале Марченков, – заговорив він, – ви вийшли з шанованої військової сім’ї. Служили в Афганістані й відзначені нагородою. Зрада – це серйозний, найтяжчий злочин. Я змушений вимагати покарання. Але я розумію, що ви не зустрілися з Романом Бондарем і не відкрили йому таємниці військового наказу. Беручи до уваги вашу попередню службу та добру репутацію, я дам вам можливість урятувати себе й зберегти добре ім’я вашої сім’ї, – Красін привітно всміхнувся. – Приєднайтеся до нас – і ваше майбутнє забезпечене.
Марченков мовчав.
– Нам потрібні прізвища полковників та генералів, які служать в Україні й лояльно ставляться до її самостійности.
«Тепер зрозуміло, що їм потрібно», – подумав Марченков.
– Ви, гадаю, маєте прізвища тих, хто підписав присягу на вірність Україні? Ми обидва знаємо: це нічого не важить. Більшість підписали, щоб зберегти роботу, квартиру, навчання дітей та майбутні пенсії. Певен, ви, підписуючи, теж думали про свою Леру та синів. Я хочу знати прізвища лише тих офіцерів, які готові боротися за незалежність України.
Негідник. Не кожен, хто присягнув на вірність Україні, зробив це з корисливих причин. Багато з них, як він сам, вірять, що армія не повинна бути використана для збереження радянської імперії всупереч бажанню її народів, що кожна незалежна країна має право на власні збройні сили. Але чому Красін намагається позбавити Українську армію оборонних ракет і виявити її лояльних командирів?
– За чиїми повноваженнями ви дієте, полковнику?
– Лояльний офіцер Не запитує. Він виконує наказ.
Марченков поставив кухоль на стіл.
– Ви звинувачуєте мене в тому, що я не виконав наказу, а самі вимагаєте порушити присягу Українській державі та зрадити своїх колег? Де ви розчаровуєте мене.
Обличчя Красіна затверділо.
– Брут теж був шанованою людиною. Я, можливо, не мав вашого привілейованого минулого, Марченков, але я принаймні знаю, кому зберігаю вірність.
– Третього квітня 1965 року, – втрутився в розмову Лисяче Обличчя, – ви присягли на вірність Вітчизні й урочисто обіцяли захищати її ціною свого життя.
– Багато хто просто пристрелив би вас за клятву на вірність цій, так званій незалежній державі, – сказав Слов’янське Обличчя.
– «Так званій»? – перепитав Марченков. – Ви живете в уявному світі, мій друже. Незалежність України – це дійсність.
– Історичним фактом, – сказав Слов’янське Обличчя, – є лише те, що ці землі завжди були єдиними. Перенесення столиці з Києва до Москви нічого не змінило. Незалежна Українська держава існує лише в уяві фашистів Галицької провінції.
– Я не бачу сенсу продовжувати цю розмову, – глянувши на Красіна, сказав Марченков. – Ваш шовіністично настроєний колега живе в минулому.
– Мабуть, він краще відчуває суть історії, ніж вам здається, – заперечив Красін. – Що є історичним виправданням незалежности Української держави? Три роки за останні тисячу років. Три роки після падіння царської влади, коли опортуністи проголосили незалежну демократію, потім монархію, а потім країну полонила військова хунта.
– Тому що в Україну вторглася Червона Армія.
– Армія відновила порядок, – сказав Красін.
– Армія повернула те, що належало Росії, – додав Слов’янське Обличчя. – І якщо ви гадаєте, що історична свідомість матінки Росії дозволить українським політикам-опортуністам привласнити навіть п’ядь святої російської землі, ви дуже помиляєтеся.
– Ви всі божевільні, – сказав Марченков. – Вороття назад немає.
Ледве стримуючи голос, Красін сказав:
– Побачимо, наскільки другий період української незалежности переживе перший. А поки що – прізвища, будь ласка.
