Кров на снігу - Ю. Несбе

Щоб згаяти час, я витяг аркуш паперу і став писати. То була просто якась недоладна писанина. Ні, не зовсім так. Я припускаю, то був свого роду лист. Лист до когось, чия особистість мені не знайома. Втім, насправді, може, й знайома. Але я не дуже вправний писака, тож наробив там багато помилок, багато позакреслював. Щиро кажучи, на кожне слово пішло чимало паперу і чорнила. І посувалась моя писанина так повільно, що цього разу я врешті-решт просто відклав того листа, запалив цигарку і занурився у мрії.

Як я вже сказав, я зроду не бачив нікого з родичів Гофмана, але я міг бачити їх усіх своїм ментальним поглядом, коли сидів у тому готелі і дивився в їхню квартиру з іншого боку вулиці. Я любив роздивлятись інших людей. Завжди цим займався. Таким чином, я робив те, що й завжди, і уявляв собі їхнє родинне життя. Дев’ятирічний синок, повернувшись додому зі школи, сидить у вітальні і читає оті дивні книжки, що він узяв з бібліотеки. Мати тихенько наспівує, готуючи вечерю на кухні. Я уявляю собі, як мати і син на якусь мить напружуються, почувши, як відчиняються вхідні двері. Після чого вони одразу розслаблюються, коли чоловік з передпокою дзвінко і весело вигукує: «Я вдома!», і вони поспішають до нього, щоб привітати й обійняти його.

Тим часом як я сидів занурений у щасливі марення, Коріна Гофман пройшла зі спальні у вітальню — і все змінилося.

Світло.

Температура.

Розрахунки.

Того вечора я не пішов у супермаркет.

Я не став чекати на Марію, як я частенько робив, я не пішов за нею в метро на безпечній відстані, я не стояв позаду неї в натовпі в середині вагона, де вона завжди любила стояти, навіть якщо були вільні місця. Того вечора я не стояв там, як божевільний, не шепотів їй слова, які сам тільки міг почути.

Того вечора я сидів зачарований у темній кімнаті, дивлячись на жінку з іншого боку вулиці. Коріна Гофман. Я міг би сказати все, що хотів, так голосно, як хотів, — там не було нікого, хто почув би мене. І тут мені не було потреби дивитися на неї ззаду, на зібране у клубок волосся, уявляючи якусь вроду, якої насправді немає.

Танцівниця на канаті. То було перше, що мені спало на думку, щойно Коріна Гофман увійшла у вітальню. Вона була одягнена в білий купальний халат, і вона рухалась, як кішка. Я не маю на увазі, буцімто вона бігла підтюпцем або інохіддю, як деякі ссавці, зокрема кішки та верблюди, які ступають обома лівими й обома правими почережно. Принаймні, таке я чув. Але я маю на увазі, що кішки — якщо я правильно розумію — ходять навшпиньки і ставлять при цьому лапки на одну лінію — праву перед лівою, ліву перед правою. Саме так ступала Коріна. Ставлячи босі ніжки одну перед іншою, тягнучи пальчики — точно як канатоходець.

Усе в Коріні Гофман було прекрасне. Її обличчя з високими вилицями, губи Бріджит Бардо, її блискуче світле нерозчесане волосся. Довгі тонкі руки, прикриті широкими рукавами халата, перса настільки м’які, що рухалися з кожним її кроком, з кожним віддихом. І білісінька шкіра її рук, обличчя, грудей, ніг — Боже праведний! — вона сяяла, наче сніг на сонці, сніг, від якого людина сліпне упродовж кількох лише годин. В цілому, все мені подобалося в Коріні Гофман. Усе, крім її прізвища.

Схоже було, що вона нудиться. Вона випила кави. Побалакала по телефону. Погортала журнал, але не зацікавилась газетами. Вона зникла у ванній кімнаті, а тоді знову повернулась у вітальню, в тому ж таки халаті. Вона поставила якусь платівку і стала танцювати під музику. Без особливого ентузіазму. Свінг, як видавалося. Трохи чогось перехопила. Подивилась на годинник. Майже шоста. Вона перевдяглася в сукню, зробила зачіску і поставила іншу платівку. Я відчинив вікно і намагався прислухатись, але перешкоджав вуличний рух. Відтак я знову взяв бінокль і спробував розгледіти картинку на конверті від платівки, що вона залишила на столі. Схоже, там був портрет якогось композитора. Антоніо Лучіо Вівальді? Хтозна… Суть у тому, що жінка, яка чекала на Даніеля Гофмана, коли він повернувся додому о чверть на сьому, цілковито відрізнялася від жінки, за якою я спостерігав увесь той день.

Вони тримались оддалік одне від одного. Уникали торкнутись одне одного. Навіть не розмовляли одне з одним. Як два електрони, що взаємно відштовхуються, оскільки обидва негативно заряджені. Але, зрештою, вони зникли за дверима тієї самої спальні.

Я пішов до ліжка, але заснути не міг.

Що змушує нас усвідомити, що ми колись помремо? Що відбувається того дня, коли до нас доходить, що це не просто імовірність, а таки неминучість, той диявольський факт, що наше життя закінчиться? Зрозуміло, що у кожного в цьому плані свій особистий досвід, але для мене таким досвідом стала батькова смерть. Споглядання того, як банально і фізично це відбувалось — як муха розбилась об лобове скло. І дедалі цікавіше інше: коли ми вже усвідомили неминучість смерті, що схиляє нас знову сумніватись у ній? Це тому, що ми робимось розумнішими? Як отой філософ — Девід-якось-там, — який писав, коли щось постійно відбувається, це ще не означає, що так буде завжди. Без логічного доказу ми не знаємо, чи історія повторюватиметься знову. Чи це тому, що, роблячись старшими, ми дедалі більше боїмося наближення неминучого? Або є взагалі щось геть інше? На зразок, що одного чудового дня ми побачимо таке, про існування чого досі не знали. Відчуємо щось таке, можливість відчуття чого ми собі не уявляли. Почуємо лункий звук, наштовхнувшись на мур, і зрозуміємо, що за ним є іще одна кімната. І тут спалахне надія, жахлива виснажлива надія, що гризе тебе і не дає знехтувати собою. Надія, що є аварійним шляхом уникнення смерті, коротким шляхом до місця, про яке ми раніше не знали. Що є певний сенс. Що історія нашого життя має сюжет.

Наступного ранку я встав одночасно з Даніелем Гофманом. Коли він пішов з дому, панувала ще суцільна темрява. Він не знав, що я тут. Не хотів знати, як він сам