П'ять життів доктора Гундлаха - Вольфганг Шрайєр
Гундлах мовчав. Міркування Гладіс про політичні події здавалися йому надто прямолінійними. Крізь гул мотору до його слуху доносились слова Гладіс. Вона розповідала, що з усіх шести центральноамериканських республік Гватемала має найбільшу кількість населення. До того ж більшість становлять індіанці, а це означає, що країна начинена соціальним динамітом. Навесні доведені до розпачу індіанці захопили там іспанське посольство. Режим віддав збройним силам наказ нещадно придушити заворушення. Штурмуючи резиденцію захопленого посольства, урядові війська підпалили будинок, і всі повстанці разом зі співробітниками посольства загинули. Врятуватися вдалося тільки послові, який перед початком штурму вистрибнув у вікно. Після цього побоїща представники двадцяти трьох індіанських племен розповсюдили заклик: «Всі повинні повстати!» Цим єдиним реченням закінчувалась відома легенда народу майя. І на боротьбу піднялось дві третини гватемальських провінцій. Навіть у Гондурасі, що також межує з Сальвадором, почались народні заворушення. Після довгих років затишшя і тут з'явились партизани. Вони, як і сандіністи в Нікарагуа, носили чорно-червоні платки. Це, звичайно, дуже сполошило янкі. Вони заслали в Гондурас своїх таємних агентів і виділили генералу-президентові не один мільйон доларів на створення п'ятнадцятитисячної армії. І все одно справи в Гондурасі не покращали, та й транзит через цю країну став ненадійним.
Гундлахові здавалось, що Гладіс підбадьорює себе цими розмовами. Кожне повстання в сусідній країні підкріплювало її надії, вселяло мужність. Але під маскою незворушності вона приховувала страх переслідуваної і зацькованої людини. Гундлах помітив це в ній під час їх першої зустрічі в готелі «Каміно Реаль»… Він занурив у воду руку. Вода була тепла і якось вороже виблискувала, ніби в ній аж кишіло хижими рибами. Гундлах теж боявся, але його страх був зовсім іншим. Відтоді як з поля зору зник горизонт, його мучило від хитавиці, зі шлунка піднімалась угору паралізуюча нудота. А довкола зловісна темрява і безкрає, сповнене таємниць, хоч і спокійне, море! То з лівого борту, то за кормою човна втішно поблимував маяк — єдина нерухома цятка світла в їх полі зору, крім зірок на небі.
Човен плив без сигнальних вогнів, довга мертва хвиля накочувалася зі сходу й зникала під кілем, раз по раз підносячи човен на гребінь і збиваючи з курсу. Але негрові це не шкодило, він навіть уві сні провів би бот правильним курсом. Та й для Гладіс вітер, туман, злива й штормові хвилі, які могли перекинути човен, просто не існували. В неї був лише один ворог. А Гундлах злякався, коли опустився ніс човна й заглух мотор. Але виявилося, човняр сам його вимкнув, щоб долити бензину. Нарешті він засвітив габаритні вогні й пінястою гладінню повів свою посудину до ще не видимого берега. На тлі ледь помітного, очевидно, порослого лісом берега, ближче до моря, височів тільки ребристий силует причалу, позначений тьмяним світлом ліхтаря, на який човняр почав орієнтуватися лише в останню чергу. Вправність цього негра була просто дивовижна. Він миттю пришвартувався, допоміг пасажирам піднятись на поміст і подав речі. Вони побажали йому щасливого повернення додому.
На пристані їх ніхто не зустрів, на березі теж нікого не було нидію, в митному бараці не світилося, всі приміщений стояли позамикані, жодного таксі, жодного поліцейського. Тільки пес пробіг, з моря доносився монотонний плюскіт прибою. Глупа ніч у містечку ІІунта-Горда. Від лісу тягло легеньким вітерцем, з верховіття виповзав блідий місяць… Якесь казкове царство або залишене селище шукачів золота…
Енергійним рухом закинувши сумку на плече, Гладіс попрямувала до схожого на склад приміщення. Там вони знайшли воду, кукурудзяний хліб, кілька бляшанок консервів і навіть гамаки з сіткою від москітів — чудова квартира. Гундлах не відчував голоду, хотілося тільки лягти й нарешті склепити повіки. Вже коли лежав у гамаку, йому здавалось, він погойдується на хвилях. У вухах ще лунало монотонне гурчання мотора, він кілька разів схоплювався, аж поки його здолала втома.
Наступного ранку маленький гвинтовий літачок авіалінії «Майя» піднявся в повітря з досить скромного аеродрому. За невелику платню він понад лагунами й зеленими горами через тридцять хвилин доправив Гундлаха й Ортегу в колишню столицю Белізу на морському мисі. Службовцям, які не знайшли в їхніх паспортах віз, Гундлах сказав, що він і пані добиралися сюди човном і не встигли залагодити всіх формальностей. Місцеву англійську мову важко було зрозуміти, в шкірі людей змішалися чорні, коричневі та білі кольори, тут жили навіть араби й китайці. Строкатість сприяла лояльності, їм поставили в паспорти штампи, які давали дозвіл на семиденне перебування в країні. Аж тут Гундлах збагнув по-справжньому значення обхідного шляху. Їх просто вважали робінзонами-відпускниками, які збираються провести час десь на островах або на Гловері — другому в світі за розмірами кораловому рифі, який вабив туристів.
А взагалі світ ніби й забув про існування Белізу. Гладіс по дорозі в готель розповіла, що ця країна за розмірами більша за Сальвадор, вона нараховує десь від ста до двохсот тисяч мешканців, точно ніхто цього не знає. Всі події довкола відбуваються так, ніби Беліза взагалі не існує — якийсь заспаний клаптик землі… В революційному лексиконі Гладіс взагалі не знаходилось місця для цієї країни. Говорячи про Центральну Америку, вона навмисне не згадувала про цей край. Вона і її друзі використовували цю сьому центральноамериканську країну лише як коридор для переходу кордонів і для завіряння документів. До 1973 року вона ще називалась Британським Гондурасом і була останньою англійською колонією на американському континенті, вважалась членом Британської Співдружності націй, відгороджена від інших країн континенту джунглями, рифами й мовними бар'єрами — надто скромний і занадто безлюдний край — на який же революційний рух там можна сподіватись?
Їхній рейс був аж наступного дня. Вони зняли номер у готелі за дванадцять місцевих доларів. Белізький долар рівнявся половині американського. Кімната була досить незатишна. Будинок готелю стояв
