П'ять життів доктора Гундлаха - Вольфганг Шрайєр
Незважаючи на це, колишній диктатор, генерал Ромеро, сприймав ці розрізнені групи як серйозних супротивників. В північноамериканській пресі він зрештою міг прочитати, що ліві хочуть поступово, крок за кроком, позбавити його влади. Представники Революційного народного блоку відкрито оголосили йому там «затяжну народну війну», цю війну вони збирались розпочати демонстраціями, страйками, захопленнями фабрик і заводів, а в разі необхідності перейти до відкритих виступів і збройної боротьби. До складу Народного блоку входили профспілки, студентські й викладацькі союзи. За підрахунками таємних служб Ромеро позаминулого літа в їх лавах налічувалось понад 30 000 членів. Число партизанів становило тоді щонайбільше 2500 чоловік. Але роком раніше сандіністи в сусідній Нікарагуа вступили в бій з наполовину меншою чисельністю, і все ж Сомоса був вигнаний! У всякому разі, як сказав Діас, він через свою жадібність втратив прихильність крупної буржуазії; та ще й янкі не завжди його підтримували, оскільки він, а не вони, володів основними багатствами країни.
Незважаючи на те, що в таборі подейкували, ніби їхня група незабаром перейде під командування Національного фронту визволення, процес об'єднання, як видно, затягувався. Для об'єднання вже була маса приводів і причин, хоч би таких, як криваве вбивство архієпископа. Різня перед собором була останнім поштовхом до об'єднання, і все ж з ним ще й досі зволікали! Гундлах думав, що й його теперішнє непевне становище якоюсь мірою залежить від цього зволікання. Назви окремих груп не завжди відповідали їх суті: Народний блок, Об'єднаний народний фронт тощо; той, хто закликав до такого єднання всього руху опору, як видно, ще не міг цього досягти.
Опівдні 20 листопада його покликали у вогку прохолоду штабного бункера. На превеликий його подив, там сиділа Гладіс Ортега. На це він уже майже не сподівався, хоча досить часто думав про неї. Вона подала йому руку, їх залишили самих.
— Я дуже рада, що хоч ви лишилися живий, — рішуче сказала жінка. — За нами тоді, очевидно, стежили… Незважаючи на всі застережні заходи. Дуже підступний і небезпечний ворог!
— Ви маєте на увазі детективів?
— І їхніх господарів. То як, зважилися б ви допомагати нам у боротьбі проти цього ворога після того, що він вам заподіяв?
— Як саме допомагати?
Вона сиділа, спершись підборіддям на руку, на її напруженому обличчі з'явилися зморшки, ніби їй було важко продовжувати розмову.
— Ну, взагалі — своєю симпатією і підтримкою, — нарешті сказала вона.
— Я симпатизував вам з першого ж дня. А що ви маєте на увазі під словом «підтримка»? Може, ви сподіваєтесь від мене активної участі у вашому русі? Або щоб я приніс вам голову містера Пінеро?
— Дурниці! — її обличчя з енергійними губами й широким лобом, обрамленим густим чорним волоссям, так зморщилося, що стало навіть непривабливим. — Ви не той чоловік, що вміє стріляти.
— Хто вам це сказав?
— Послухайте, сеньйоре Гундлах, уже не раз іноземні друзі висловлювали бажання боротися в наших лавах. Нещодавно просилось двоє хлопців із Сполучених Штатів, і хоч ми зовсім не підозрювали в них агентів, все ж не дали згоди. Це суто наша боротьба, через те ми ведемо її самі, а рук, які вміють тримати зброю, в нас вистачає… Не вистачає скоріше зброї.
— То чого ви від мене хочете?
Ортега якусь мить мовчала, але вуста її лишились ледь розтулені, оголивши міцні зуби.
— Я збираюсь за океан, Фронт національного визволення посилає мене до Західної Європи… Мені поставлено завдання пробудити там розуміння ситуації в нашій країні. На нас там зводять усілякі наклепи, називають терористами, «рукою Москви» й таке інше. Після приходу до влади у Вашінг-тоні нового президента ситуація ще дужче загострилася. Ми змушені протидіяти! Багато наших людей має поїхати в різні країни, тож ми й подумали, чи не змогли б ви супроводжувати мене.
Для Гундлаха псе це було несподіванкою. Подорожувати разом з цією вродливою жінкою по Європі — в його уяві вмить спливли картини, які не залишали його байдужим. Незважаючи на свою діловитість, Ортега була його єдиною спокусою.
— Супроводжувати як перекладач чи як агітатор? — не зразу озвався він.
— Як людина, котра на власні очі бачила, що тут діється, й не побоїться сказати правду… Чого ви на мене так дивитесь? Вам це не подобається? Ви можете, звичайно, відмовитися, назвіть лише причину.
— По-перше, я не маю паспорта…
Гладіс Ортега аж зраділа. Гундлах дивився, як жінка порпається в торбинці; ні, вона не всміхалась, і все ж його дивувало, як швидко змінюється в неї настрій.
— Ви нас недооцінюєте.
Гладіс поклала перед ним французький паспорт з його фотографією: Жан Рокемон, народився 11 грудня 1944 року в Страсбурзі. Той самий паспорт, який обіцяли Гертелю і за який він уже навіть заплатив завдаток. Це свідчило про те, що підпілля має тісні зв'язки з чорним ринком і користується його послугами.
Паспорт мав досить переконливий вигляд, на відповідних сторінках стояли візи країн, які не викликали підозри. Останньою була відмітка: «Сан-Хосе, Коста-Ріка», візи Сальвадору в паспорті не було зовсім.
— Це позбавляє можливості вилетіти з аеропорту Ілопанго, — мовив Гундлах.
— А ми й не полетимо з Ілопанго. Моє обличчя відоме нашим властям, та й ваше, мабуть, також. Ви могли б хоч раз відмовитись од комфорту? Лікар вважає, що ви вже цілком здоровий і можете подорожувати будь-яким транспортом.
Вона намалювала їхній маршрут, принаймні першу його частину. Гундлах слухав, зачарований не так змістом сказаного, як її спокійним голосом. Вже завтра вони повинні бути в північній провінції Чалатенанго, а звідти через Гондурас, таємно, з допомогою зв'язкових вийти до Карібського моря. Там їх як туристів перевезуть човном через затоку до Белізу. А звідти, вже літаком, зі справжньою візою, вони вирушать прямо до
