Ні.
Або тут застрелять — або на прорив.
— РВЕМО! — почув Голуб з протилежного боку вантажівки.
Волав Жора Теплий, перекрикуючи шалену тріскотню автоматів, перемішану з пістолетними одиночними хлопками.
За спиною почув рух — незграбно, хоча й спритно стрибнули в кабіну. Кулі тут же посікли скло. Голуб почув, як скалки осипалися з дружним дзенькотом, але тієї ж миті мотор чхнув, знову, знову — і ожив, завівся. Значить, або Дід, або сам Теплий, який теж умів кермувати, все ж таки осідлали водійське крісло.
Рвонувши вперед з місця, полуторка ледь не заділа Голуба правим заднім колесом. Він відкотився, скочив на рівні, шарпнувся подалі від світла. Знову довга черга, кулі свиснули над головою та біля вуха. Одна навіть ужалила, легко, зовсім не боляче. Не так зачепила, як розлютила.
Через те Голуб не надто вдивлявся, хто там скакнув у його сторону з темряви.
Ступив ще кілька кроків назад.
Скинув автомат. Розстріляв кремезну постать майже впритул.
Випустив у нападника весь заряд, спорожнивши диск до нуля.
І тільки тоді розгледів — звалив Бугая.
Видно, того прикривала машина з іншого боку. Щойно прикриття зникло — кинувся далі від лінії вогню, подібно до Голуба намагаючись дістатися іншого, хоч трохи безпечнішого місця. Наскільки, наскільки безпека взагалі можлива під шаленим перехресним вогнем. Швидше Бугай, як і решта загнаних, шукав точку, звідки вправніше вести вогонь. Місце, яке б давало можливість бодай для невеликих маневрів задля збереження життя.
Не знав Бугай, що вискочить просто на Голуба.
А той, своєю чергою, не відразу втямить, у кого стріляє.
Падати на коліна перед тілом, горювати чи бодай перейматися влучним пострілом у свого Голуб не збирався. Знав Бугая мало, не мав із ним спільних справ, котрі б зв'язували чоловіків міцно. Та й не було в Голуба такої поганої звички — прикипати до когось.
Але не вбитий Бугай напружив і схвилював.
Побачив білу голову Діда — притулився до паркану, смалячи в різні боки короткими чергами. Трохи далі огризався Партизан, встиг забігти за армійський «вілліс», поставлений недалеко від воріт, це був його форпост. Це означало — за кермом полуторки Жора Теплий.
І ватажок має власний погляд на те, як і кому треба вириватися з мишоловки.
Без Діда, Партизана й Голуба на борту.
Вантажівка, розганяючи врізнобіч автоматників, котрі вже сипонули навперейми від складів, прорвалася на невеличкий майданчик. Там розвернулася, вправно, зграбно, майже на місці, на сто вісімдесят градусів — і помчала назад, до виходу. Краєм ока Голуб помітив неподалік «вілліса» два непорушних тіла, тут же прикинув: збиралися, мабуть, сісти в машину, кинутись або на перехват, або в погоню, та кулі зупинили на підході. Один убитий — чи поранений, не розбереш — лежав далі від машини, ближче до виїзду з території, на шляху в полуторки. Праве колесо вантажівки безжально переїхало тіло, праве заднє підскочило.
На втікача посипався град свинцю.
— СТІЙ! — люто заволав Голуб, в останній момент стримавши себе від того, аби почати стріляти в зрадника. — СУКА, ТЕПЛИЙ! СТОЯТИ!
Жора міг не почути криків. Навіть якби зрозумів, що то не вороги наказують зупинитися, а подільники просять допомогти, навряд чи зупинився. Полуторка на виїзді з воріт розвинула максимальну швидкість, протаранивши ліву стулку, яку ззовні відчайдушно намагалися зачинити наспілі міліціонери — так, ніби це могло загальмувати відчайдушний прорив. Від удару стулка злетіла з верхньої петлі. Тих, хто опинився за нею, відкинуло вбік. Вантажівка, хай посічена з усіх боків кулями, помчала геть, зникаючи в темряві.
Та все ж таки корисну справу Жора своєю зрадою зробив. Солдати та міліція на короткий час відволіклися від інших. До того ж були трошки збентежені стрімким, несподіваним опором.
Це дало бандитам зайві секунди фори.
— Прикрий! — гаркнув Дід.
Голуб зрозумів — це до нього.
Відкинув свій автомат, спритно нагнувся, підхопив зброю Бугая. Тут же, в русі, розвернувся, відсікаючи кулями переслідувачів від «вілліса».
Пригинаючись, петляючи зайцем, Дід помчав туди, на бігу перечепився об щось чи просто підвернув ногу — впав, далі пересувався рачки. Негайно оцінивши ситуацію, Голуб розвернувся, підняв автомат.
Два постріли.
Правий прожектор згас.
Ще один.
Осліпнув лівий.
Зі своєї позиції не припиняв бити короткими чергами Партизан, а біла голова Діда вже бовваніла поруч із відкритим автомобілем. Уже зрозумівши, чого той хоче, Голуб, боячись, аби тепер його не кинули тут ці двоє, стрімголов помчав уперед. Перетнув відкриту територію, перевалився через борт «вілліса» ще, здається, до того, як Дід навпомацки розібрався з панеллю керування. Знайшов кнопку стартера. Ввімкнув запалювання й, утримуючи кнопку, запустив мотор.
Поруч із Голубом миттю опинився Партизан. Повалився грудьми на кузов, виставив автомат перед собою, огризнувся. Коли Дід надавив на газ і машина рвонула з місця, їх ззаду труснуло — і Голуб тут же уявив себе в тачанці. Хоча ніколи на ній не їздив. І взагалі, в громадянську війну став безпритульним, прибившись до таких самих злодюжок, як сам.
Хтось із зовнішнього кільця оточення мотнув навперейми.
Капот «вілліса» ударив міліціонера, підкинув догори.
Кулі далі свистіли звідусіль. Машину трусило на вибоїнах. Але вони все одно вирвалися.
Повірити в це Голуб не міг до кінця навіть тоді, коли вони відірвалися від можливої погоні. Ніч довкола стихла, «вілліс» з'їхав із битого шляху на поле. Зробив величезний гак та загальмував десь на околиці. Звідси не виднілося жодних будинків. Хіба якісь старі мури бовваніли попереду.
Перевівши подих, побачив срібне коло місяця над верхівками дерев.
Ліс.
— Приїхали, — сказав Дід, відкинувшись на сидіння. — Десантуємося.
— Чого? Тягла нема? — Партизан випередив Голуба цим запитанням.
— Є. Вони машину шукатимуть, дороги перекриють. Отак підемо далі, — біла голова кивнула на темну лісову стіну.
— Туди?
— Ти ж партизан. Більше нікуди, сам знаєш. Давайте, помагайте обоє, зачепило мене…
5
Так вони не втечуть далеко, вирішив Голуб.
Діда справді підстрелили в ногу, праву. Дві кулі влучили в стегно, вище коліна. Одна навиліт, інша засіла. Судячи з усього, котрась із них вразила тканини м'язів або нерв — нога не рухалася зовсім. Поранений не міг ступати, лише волочив її. Тримаючи попід руки, Партизан із Голубом якось затягнули його під прикриття дерев, пройшли далі в гущавину, і після того спеклися.
— Перекур, — видихнув Голуб, пустив Діда, скинувши його правицю зі свого плеча.
Не чекаючи аж такого, Коля–Партизан зі свого боку втратив рівновагу. А оскільки важкенький Дід теж не
