— Виходить… іншого виходу не лишається. Дякую, дружино.
— За що, чоловіче?
— Чудова вчителька. Чітко й доступно пояснюєш складний матеріал та допомагаєш розв'язати непрості математичні задачки.
— А без дуркування можна, товаришу Вовк?
— Коли на те пішло — громадянин. Зек–утікач нікому не товариш. І я не дуркую. Щиро дякую за підказку: вихід справді один. Сомов наш ворог, спільний ворог. Все, що б ми не задумали, впирається в нього. Отже, треба лікувати не наслідки, а причину. Неможливо втекти від нього, аби не отримати додаткових проблем у військовий час. Що ж, будемо його вбивати.
Прозвучало це буденно. Лариса тут же відзначила — надто спокійно, злочинно байдуже поставилася до наміру Ігоря вбити не просто людину, не тільки офіцера НКВС.
Віктор Сомов лишався їй законним, нехай зовсім не любим чоловіком.
Вони разом жили, їли, спали. Навіть знаходили якісь спільні теми для розмов, не часто, але ж, але ж, але ж… Вона легенько закусила нижню губу — дратувалася, бо Сомов живий, а вона вже згадує про нього в минулому часі. Не оплакує, але поховала, все одно поховала живцем.
Ну чому так усе!
Точніше — чому все не так, як у людей!
Війна ні до чого. Хоча… Не будь війни, навряд чи потрапив до табору Ігор Вовк. Її справжній, дійсно справжній чоловік…
Це пронеслося в голові вихором. Сумнівів у правильності рішення не виникло ні на йоту. Лариса тішилася з тьмяності освітлення. Вогник гасової лампи ледь жеврів, кидаючи на стіну химерні тіні від їхніх силуетів, тож Ігор навіть випадково не міг розгледіти ту невловиму мить сумніву, що цілком ймовірно могла відбитися в неї на лиці. Промовила натомість:
— Що це дасть? Убивцю офіцера НКВС шукатимуть. Ще й ретельніше, ніж банду цього, як його… Теплого.
— Теплого? — стрепенувся Вовк. — Він десь тут?
— Звідки я знаю. То міліцейські справи. Сомов теж ним цікавиться. Але то справа більше Левченка Андрія. Наш начальник міліції. Толковий ніби хлопець, приємний, грамотний. Живе в Стефанівни на квартирі, я казала…
— Не гребе мене зараз ані міліція, ані її начальник! — відмахнувся Ігор. — Краєм вуха чув, як люди згадують Теплого не теплим словом. Тільки я ж мало з ким зблизився, сама розумієш. Виявляти до чогось інтерес — відразу придивляться до тебе навзаєм. Та й про вовка частіше шепочуть, аніж про Теплого. Просто… як би пояснити… Знаю я про нього дещо. Від Проші Балабана. Старий злодій, з яким я тікав… Завдяки якому, пам'ятаєш, розказував тобі?
— Не так давно було. Не забула. Говорив. Що з того, чого ти стривожився?
— Світ тісний. Не думав тут про нього почути. Значить, Теплий десь у Сатанові?
— Ох, Ігоре! Знати не хочу про різних там Теплих! Обмовилася, бо його згадував Сомов. Той любить часом уголос помислити. Доповісти, чим займався на службі, який він великий начальник усіх вмивальників…
— Чому вмивальників?
— Господи, Чуковський же! «Мийдодира» малому хто читав, уголос? — не стрималась, процитувала: — Я — великий умывальник, знаменитый Мойдодыр, умывальников начальник и мочалок командир! Точно так себе часом і Сомов ставить удома.
— А на службі?
— Чорт його знає.
— Ну, не викликай чорта, Ларо. Бо ще прийде.
— Приказка така. Раз тебе так зацікавив Теплий, слухай. Не в самому Сатанові він, зачаївся десь недалеко. Або — далеко, лиш сюди наскоками залітає. Була тут з місяць назад стрілянина, Левченко відзначився. Все, Ігоре, забули про Теплого. Сама згадала, тепер шкодую.
— Правда, ну його. Давай про Сомова. Шукатимуть убивцю ретельно, тут я згоден. А ось чи знайдуть — питання відкрите. Можна пустити по сліду, який нікуди не приведе. Все ж таки я дещо нанюхав серед людей. Як знав, придасться.
— Ти про що?
— Про Левченка ти згадала, начальника міліції. Мені про нього розказали. Значить, став ним не так давно. Замінив попередника, якого вбили націоналісти. Ось що нам допоможе.
— Допоможе?
— Ага. Якщо вбити Сомова, подумають на них же. Це буде логічно, правильно. Тоді ритимуть землю, в якій нічого ніхто не сіяв. А отже, там нічого ніколи не проросте. Поки розчухають, що націоналісти тут ні до чого, ми будемо далеко. Ось вихід, годиться?
— Ми?
— Ти, я і Юра. Діяти можна за придуманим тобою планом. Лиш ти матимеш статус вдови офіцера НКВС, котрий героїчно загинув на службі. Хто до тебе причепиться?
— А й правда! — вигукнула Лариса, і це прозвучало так, ніби вони вже далеко, в безпеці і все позаду.
— Хочеш, розкажу цю казку далі? Ти поживеш тут із Юрком до весни. Перезимуєш, квартира казенна, хвилюватися нема про що. За цей час комісований Ігор Волков, тобто я, загублюся десь та пущу коріння. Дам про себе знати. Спокійно збираєшся, влітку залишаєш Сатанів. На іншому місці влаштовуєшся на роботу. Горюєш, як усяка вдова. Ну, а потім до тебе почне вчащати один бородатий комісований самотній чоловік із перебитим носом. Хіба можна в наш час жінці бути самій?
— Аби ще війна до того часу скінчилася…
— Хто знає… Такими темпами, як наступають наші, Гітлеру цілком можуть зламати хребет ще цього року. Добре, хай на початку наступного, сорок п'ятого. Сталінград теж влаштували гадам зимою. Війна не вічна, Ларисо. Ти краще скажи — згодна?
— От гад! Ще й питається!
Легко замахнувшись, Лариса жартома стукнула Ігоря кулачком. Ураз стрепенулася, підскочила, спустила ноги з ліжка, заходилася похапцем одягатися.
— Чого ти? Ларо, що таке?
— Юра!
— Тобто?
— Пізно, дуже пізно! Я так довго в Стефанівни не засиджувалася. Зараз уже по дев'ятій, вірно? Годинника нема…
Подавшись трошки вперед, Вовк, примружившись, розгледів стрілки на старих хазяйських ходиках.
— Двадцять одна сорок, якщо зовсім точно.
— Юрко в друга! Звичайно в цей час я його забираю! А Сомов прийде? Ні мене, ні сина. Шукатиме!
— Ти ж не втекла!
— Запитає, де була.
— Хіба Стефанівна твоя не прикриє?
— Прикрила б! Але не знає нічого! Чор–р–рт!
— Знову про чорта… Спокійно. Він не прийде
