Сліди СС - Ростислав Феодосійович Самбук

Ангель став на підніжку… Збагнув, що машина пройде мало не впритул до поліцейського — стоячи на підніжці, можна було повернутися до нього спиною. Крім того, бачив, що так роблять сміттярі: їм нема коли розсиджуватись — до наступного будинку два кроки…

Машина, зробивши крутий поворот, виїхала на вулицю. Поліцейський лише глянув на неї, відступив, пропускаючи. Полковник увімкнув пряму швидкість, натиснув на акселератор. Зараз поворот — і все!

В останній момент Ангель озирнувся й побачив: поліцейський біжить слідом за ними, витягаючи пістолет і щось викрикуючи…

Коли сміттярі почали лаятися, мовляв, у поліції свої справи, а, в них — свої, сержант викликав шефа. Той розпорядився:

— Нехай працюють. Тільки подивіться, щоб був порядок…

Поліцейський, який стояв біля сміттєзбірника, зрозумів цю вказівку правильно: двоє сміттярів під'їхали, двоє й поїдуть. Він байдуже спостерігав, як тягають урни. Перед цим зазирнув у сміттєзбірник — там нікого не було — і перейшов на той бік вулиці. Від машини та урн смерділо. Крім того, не все одно, де стояти: він не випустить з будинку нікого — тільки цих двох, у комбінезонах.

Поліцейський добре бачив, як сміттярі відтягли останні урни. Один сів за кермо, другий став на підніжку нехай їдуть спокійно. Машина пройшла повз нього мало не впритул, він сковзнув поглядом по спині сміттяра, по його ногах і раптом побачив, що той якось дивно взутий: у м'які кімнатні пантофлі.

Поліцейський збагнув — тут щось не гаразд. Закричав:

— Стій!

Але машина рвонула вперед і вже завертала за ріг. Висмикнув пістолет і встиг вистрілити по шинах, та не влучив.

Сержант вискочив з вестибюля.

— Ти стріляв?

— Сміттярі!.. — тільки й вимовив поліцейський. — Треба наздогнати!..

Він кинувся до сміттєзбірника, зазирнув за урни — нікого. Вдарив плечем об двері, які вели до приміщення, — замкнуті. Вискочив на вулицю й побачив, що сержант уже сідає в автомобіль.

… Бонне, почувши постріл, підбіг до вікна. Номер, в якому він знаходився, був на другому поверсі, і, побачивши, що сержант біжить до поліцейського «паккарда», комісар відчинив вікно, перекинув тіло через підвіконня і стрибнув. Підошви ніг припекло, та біль одразу відпустив, Бонне перебіг вулицю і кинувся на заднє сидіння «паккарда», що загальмував біля нього. За ним, неввічливо відштовхнувши комісара, ввалився поліцейський, який зчинив тривогу.

«Паккард» на повороті заскреготав гальмами: провулок короткий і невідомо, куди повернули сміттярі.

Сержант висунувся по груди з вікна, гукнув постового. Той показав праворуч.

Поки «паккард» набирав швидкість, поліцейський устиг розповісти, що трапилось.

Бонне голосно вилаявся.

— Проґавили, — виніс присуд, — ех, удруге проґавили!..

— Не все ще втрачено… — спробував заперечити сержант.

Мав рацію, деякі шанси в них усе ж залишались. Правда, вони не знали, куди звернули «сміттярі», шофер вів машину навздогад, кидаючи з провулка в провулок, — певно, так крутилися й ті, намагаючись якомога швидше замести сліди.

Хвилин через п'ятнадцять, коли вже навіть сержант схильний був змиритися з невдачею, вони помітили на проспекті кинуту «сміттярами» машину. «Паккард» загальмував мало не впритул до неї, і Бонне, насвистуючи, обійшов навколо грузовика. Звернув увагу на сліди шин залишені грузовиком при різкому гальмуванні.

— Очевидно, — констатував з прикрістю, — тут на них чекали. Ця вулиця веде до порту? — запитав сержанта.

— Так.

— Скільки?..

— Близько двох кілометрів…

Бонне кинувся до «паккарда».

— Вони мають хвилин сім-вісім фори, — пояснив, коли автомобіль уже мчав безлюдним проспектом. — А якщо там їм доведеться чекати?.. — Комісар не закінчив свою думку, та всі зрозуміли його. Бонне не підганяв шофера, той і так робив усе, що міг.

На рейді бовваніли двоє суховантажних суден, біля пірса завмер білий англійський теплохід, чорну маслянисту воду каламутили буксири. На безлюдній набережній стояв сірий довгий «понтіак»., У нього сідав низенький, товстий, як бочка, чоловічок.

«Паккард» зупинився впритул.

— Пан Крюгер, якщо не помиляюсь? — запитав комісар, виходячи.

Товстун розплився в посмішці.

— До ваших послуг… Вільгельм Крюгер… З ким маю честь?..

Стояв, не закриваючи дверцят, нахабно дивився на Бонне і, здавалося, весь світився доброзичливістю.

Комісар глянув на море. З порту, залишаючи пінний слід, відходив присадкуватий військовий корабель. Французький прапор тріпотів над кормою.

— Невже?.. — видихнув Бонне. — Невже?..

Побачив торжество на обличчі товстуна і зрозумів, що його підозри не безпідставні. Злочинці тікали на французькому військовому судні, на кораблі, що належав його ж державі, а він нічого не міг вдіяти.

Обернувся до Крюгера з люб'язною посмішкою — не хотів виказати товстунові своїх справжніх почуттів.

— Ми вимушені були зробити у вашому готелі невеличку перевірку, — сказав.

— Кожному своє… — двозначно відповів товстун. — І що ж ви знайшли?

— На жаль…

— Ай-ай… — скрушно похитав головою Крюгер. — Когось упустили? — Він явно знущався з комісара, а той не міг навіть вилаяти його.

— Я захоплений вашими здібностями, пан Крюгер!

— Дякую… Здається, ваше прізвище — Бонне? Чув багато похвального… — товстун сів у машину. — Чудова погода, чи не так, комісаре? Сьогодні приємно зробити невеличку морську прогулянку, — засміявся переможно. — Я вам не потрібний? Заходьте, у нас непогана кухня, і я завжди радий вас бачити…

«Понтіак» повільно рушив. Навіть те, що товстун не рвонув з місця, свідчило про його торжество.

Бонне знову глянув на Море. Сторожовик зробився зовсім маленьким. Скоро він стане цяткою на обрії, а потім зовсім зіллється з ним.

Повітря над океаном чисте й прозоре, а він погано бачить — від гніву сльозяться очі. Товстун поставив йому сьогодні мат. Елементарним мат, навіть не в два,