Убивчий білий - Джоан Роулінг

— Нічого,— відповіла Робін, знову відчувши холодний піт під тканиною сукні.

— Ви вибігли з кімнати. Він,— Чизвелл указав на чорнявого незнайомця,— щось вам заподіяв? Чіплявся?

— Що? Ні! Я просто не помітила його. Він заговорив, і я аж підскочила. А тоді,— додала вона, сильно почервонівши,— мені закортіло в туалет.

Чизвелл розвернувся до чорнявого.

— То нащо ти прийшов так рано, га?

Тут до Робін нарешті дійшло, що це Рафаель. З фотографій вона вже знала, що цей напівіталієць був екзотичним доповненням до родини, де всі були дуже біляві й дуже англійські, але зовсім не була готова до того, який він красивий наживо. Темно-сірий костюм, білу сорочку і звичайну темно-синю краватку в крапочку він носив так, як не подужав би жоден чоловік у цьому коридорі. Він мав темну, смагляву шкіру, високі вилиці, майже чорні очі й довге розпущене темне волосся, а ще великий рот з повною верхньою губою (на противагу батьківській), і це надавало Рафаелю вразливого вигляду.

— Я думав, ти цінуєш пунктуальність, тату,— відповів він, піднявши й опустивши руки в безпорадному жесті.

Його батько розвернувся до Іззі.

— Дай йому якусь роботу.

На цьому Чизвелл вийшов геть. Помертвіла Робін пішла до свого столу. Всі мовчали, поки кроки Чизвелла не затихли, а тоді заговорила Іззі.

— Рафе, сонечку, то він просто у стресі. Справа не в тобі. Він біситься через найменші дрібниці.

— Мені так шкода,— змусила себе звернутися до Рафаеля Робін.— Я неадекватно зреагувала.

— Без проблем,— відповів він з акцентом випускника приватної школи.— Повір, я не якийсь сексуальний маніяк.

Робін знервовано засміялася.

— А ти — та хрещениця, про яку я не знав? Ніхто мені нічого не говорить. Венеція, так? Я — Раф.

— Е... так... привіт.

Вони потиснули руки, і Робін сіла за свій стіл і зайняла себе безцільним перекладанням паперів. Вона відчувала, як обличчя то палає, то блідне.

— Зараз коїться суцільне безумство,— мовила Іззі, й Робін збагнула, що вона намагається (з міркувань не те щоб зовсім безкорисливих) переконати Робін у тому, що її батько — кращий професіонал, ніж може здатися.— Людей бракує, на носі Олімпійські ігри, Те-Де доводить його...

— Що-що його доводить? — спитав Рафаель, упав у продавлене крісло, розпустив краватку і схрестив довгі ноги.

— Те-Де,— повторила Іззі.— Коли ти вже там, Рафе, простягни руку й увімкни чайник: вмираю, так хочу кави. Це скорочення від «Тінкі Друга». Так ми з Фізз називаємо Кінвару.

Прізвиська членів родини Чизвеллів Робін дізналася від Іззі під час розмов у кабінеті. Старшу сестру Іззі, Софію, називали «Фіззі», а троє дітей Софії мали домашні прізвиська «Прингл», «Флопсі» і «Понг».

— А «Тінкі Друга» чому? — спитав Раф, довгими пальцями розкручуючи банку з розчинною кавою. Робін і досі сторожко стежила за його рухами, хоч і втупила погляд у свою гадану роботу.— Хто була перша Тінкі?

— Та ну, Рафе, чув ти про Тінкі,— відповіла Іззі.— То та жахлива австралійка-медсестра, остання дружина дідуня. Його тоді вже слабоумство вразило. Викинув на неї більшу частину своїх грошей. Був другим стареньким дурником, за якого вона вийшла. Дідуньо купив їй дефективного скакового коня і купу страшних прикрас. Татко мало не через суд її виселяв, коли дідуньо помер. На щастя, рак грудей прикінчив її раніше, ніж процес став занадто дорогим.

Вражена несподіваною жорстокістю, Робін звела очі.

— Ти яку п’єш, Венеціє? — спитав Рафаель, насипаючи каву в горнятка.

— З молоком, але без цукру, будь ласка,— сказала Робін. Вона вирішила, що після екскурсії до кабінету Вінна краще зачаїтися.

— Те-Де вийшла за татка через гроші,— провадила Іззі,— й поведена на конях точно як Тінкі. Ти знаєш, що в неї вже дев’ять штук? Дев’ять!

— Чого дев’ять? — спитав Рафаель.

— Коней, Рафе! — нетерпляче відповіла Іззі.— Некерованих, невихованих, гарячих коняк, з якими вона панькається, має за своїх дітей, тринькає гроші на них! Боже, от би татко її покинув,— додала Іззі.— Сонечко, передай печиво.

Рафаель передав. Робін удавала, що сидить по вуха в роботі, але відчувала, що він на неї дивиться.

Задзвонив телефон.

— Приймальня Джаспера Чизвелла,— відповіла Іззі, намагаючись однією рукою скрутити кришку з коробки печива; слухавку вона тримала підборіддям.— О,— раптом охолола вона.— Привіт, Кінваро. Татко щойно пішов...

Усміхнувшись на вираз обличчя зведенючки, Рафаель узяв у неї печиво, відкрив коробку, далі запропонував Робін — та похитала головою. Зі слухавки Іззі линув бурхливий потік нерозбірливих слів.

— Ні... ні, він пішов... він просто зайшов привітатися з Рафом.

Голос на тому кінці став ще гучнішим.

— До міністерства, в нього збори о десятій,— відповіла Іззі.— Я не можу... бо він дуже заклопотаний, ти ж знаєш, Олімп... так... бувай.

Іззі ляснула слухавкою об апарат і скинула жакет.

— Треба їй ще лягти на реабілітацію. Минулого разу було замало.

— Іззі не вірить у психічні захворювання,— пояснив Робін Рафаель.

Він і досі зацікавлено придивлявся до неї. Робін розуміла, що він хоче її розговорити.

— Та вірю я в психічні захворювання, Рафе! — аж образилася Іззі.— Як же інакше! Мені її було дуже шкода, коли це трапилося... так, Рафе! Кінвара два роки тому народила мертву дитину,— пояснила Іззі,— і це, звісно, дуже сумно, дуже, і цілком зрозуміло, що потім їй було непереливки, але... ні, пробач,— строго додала вона, звертаючись до Рафаеля,— але вона це використовує. Використовує, Рафе! Думає, що це дає їй право на все, чого вона захоче, і... Ну, мати з неї вийшла б нікудишня,— зухвало заявила Іззі.— Вона завжди хоче бути в центрі уваги. Коли уваги немає, починається гра в маленьку дівчинку: не кидай мене саму, Джаспере, мені страшно, коли ти ночуєш не тут. Верзе казна-що... якісь дивні телефонні дзвінки, якісь чоловіки ховаються на клумбах, щось роблять її конячкам.

— Що? — мало не засміявся Рафаель, але Іззі його обірвала.

— О Боже, тільки гляньте, татко забув папери для зборів.

Вона метнулася з-за столу до батареї, взяла з неї шкіряну папку і кинула через плече:

— Рафе, послухаєш повідомлення на автовідповідачі й позаписуєш для мене, поки не повернуся, добре?

Масивні дерев’яні двері зачинилися за нею, і Робін лишилася наодинці з Рафаелем. Ще до того, як Іззі пішла, Робін дуже гостро відчувала його присутність, а тепер він ніби заповнив усе приміщення і не зводив з неї темних, мов маслини,