Коло смерті - Кріс Тведт
— Я не міг знати, що… — почав я, але мене вмить заглушив триголосий хор.
— … встид!
— … приїхати сюди й зворохобити давнє горе!
— … дошкуляти порядним людям!
Двері відчинилися, і високий брюнет вступив просто в гущу обурених, галасливих фурій. Він здивовано витріщався на розлючені обличчя жінок, а тоді миттєво запала тиша. Я звернув увагу на чоловікові очі, великі, карі, трохи сумні.
— Що тут відбувається? — запитав він глухим голосом.
— Отче, — почала жінка, яка від початку верховодила, і прихилила коліно. — Цей чоловік ходив до бідолашної Сольвейґ Єнсен, краяв їй серце розмовами про Сірі, а ми…
Чоловік підніс руку.
— Знаю, — мовив він. — Я саме від Сольвейґ. З нею все гаразд, але я хотів би поговорити з адвокатом Бренне, якщо він не проти. Я певен, він нікого не хотів скривдити…
Пастор поклав руку мені на плече, і я охоче дозволив забрати себе до безпечнішого місця.
— Ух! — видихнув я полегшено, коли двері крамниці зачинилися за нами, і вдав, наче витираю з чола піт.
Чоловік не усміхнувся на мій жарт, та в його очах промайнула весела іскорка.
— Так, ці три фурії кого хочеш затуркають, — мовив він, простягаючи мені руку. — Мене звуть Крістіан Саломонсен. Я парох місцевої парафії на Вестьой.
Потиск руки був міцний, парох удався зростом і статурою. Мав бути колись красенем, з правильними рисами обличчя, білими, рівними зубами, темною засмагою. Навіть тепер, попри те, що йому давно минуло за п'ятдесят і сивина торкнулася волосся, мав у собі щось заворожливе.
— Мені дуже прикро за той випадок з Сольвейґ Єнсен, — виправдовувався я. — Я нічого не знав про її нинішній душевний стан, та, як тільки збагнув, у чому річ, перевів розмову на інше. Ми майже не говорили про Сірі.
— Усе гаразд, — заспокоїв мене священик. — Мені розповіли, що ви адвокат і цікавитеся давньою трагедією. Але й ви маєте зрозуміти, що ходите тут по дуже крихкій кризі. Те, що сталося з Анною та Сірі, залишило по собі глибокі рани, які ніколи не загояться. Це стосується не лише близьких, але й усієї громади. Тутешні мешканці, як велика родина.
— Мені казали, — кивнув я. — Та це — моя робота. Я намагатимуся підійти до справи якнайделікатніше, але її треба довести до кінця.
Саломонсен на якусь мить затримав на мені погляд.
— Робіть, як вважаєте за потрібне, — мовив він. — Ви не схожий на безсердечну людину, але іноді можна скривдити, не бажаючи цього.
Раптом мене охопило роздратування — усі, кому не ліньки, вказують, що мені треба робити і чого не треба. Тож замість вернутися до пансіонату, я звернув праворуч і почимчикував до вершини пагорба. Трохи поблукав у вузьких провулках, але невдовзі знайшов потрібну вуличку, дійшов нею до кінця, де на краю села між плющем та підстриженими трояндовими кущами стояв білий будиночок. Жінка, яка відчинила двері, була не набагато молодшою за Сольвейґ Єнсен, зате нітрохи не згорблена, з ясними, притомними очима. Я відрекомендувався.
— Чим можу допомогти? — запитала вона.
— Я репрезентую одну адвокатську фірму. Йдеться про давню справу, про яку б я хотів поговорити з вами. Чи дозволите ввійти?..
— Яка давня справа?
— Це стосується Анни.
— Анни?
Якби я дав їй ляпаса, реакція була б, мабуть, такою ж. Жінка зблідла, потім почервоніла, ніби вся кров нараз відхлинула від обличчя, а тоді хвилею захлиснула знову. Я кивнув, вичікувально дивлячись на неї.
— Моєї покійної доньки Анни? — перепитала вона недовірливо. — Ви хочете поговорити зі мною про Анну? І ви адвокат, кажете?
— Юрист…
З глибини будинку долинув чоловічий голос. Що він крикнув, я не розібрав. Жінка повернула голову.
— Хвилинку, Х'єлю, зараз прийду! — гукнула вона, і знов обернулася до мене. — Мій чоловік… Він не ходить. То кого ви репрезентуєте?
— Адвокатську фірму Берґстрьом, і…
Може, пані Вестьой і була старою, та аж ніяк не маразматичною. Навпаки, доскіпливою, як хірург.
— Я не про те запитувала. Хто ваш клієнт?
Я відкашлявся.
— Арон Сьорвік.
— Арон?
— Так. Я…
— Забирайтеся!
— Пані Вестьой, — боронився я. — Я хотів лише поставити кілька простих запитань…
Проте докінчити речення мені не пощастило, двері хряснули перед самим моїм
