Діви ночі - Юрій Павлович Винничук

— Так, у нас горе, — відказала фрау. — Бо ми зв’язалися з дебілом.

— Це ви про мене?

— А про кого ж? Ти де пропадав цілий тиждень, що ми мусили за тобою посилати?

— Діла. Самі знаєте. А що, є робота?

— Є.

— Завтра?

— І завтра, і позавтра.

— Ну, я завтра з самого ранку, як блискавка.

— Нічого подібного. Звідси ти вже не поїдеш нікуди. Тут заночуєш.

— Але… я… цей… — зашарівся він, — мені ж потрібні деякі речі… Я не маю зі собою всього… Мені треба зараз поїхати додому.

Фрау Ольга вміла обламувати таких, як він.

— Ярку, не випробовуй моє терпіння…

— Але я справді мушу взяти касети, камеру… Я ж нічого не взяв.

— А ти куди їхав?.. Пане Юрку, я вас дуже попрошу поїхати з ним до нього додому. І повернетесь назад. Ночувати будем тут… Ага, ще одне. Сфотографуєш Юрка на нові документи.

— От гадюка! — цвиркнув крізь зуби Ярко, коли ми вже сіли в машину. — А ти що, на роботу сюди влаштувався?

Я кивнув.

Ми виїхали на дорогу.

— І чим ти маєш займатися?

— Та так… старшим куди пошлють.

— Ясно… Я так і думав, що вони когось замість мене візьмуть.

— Чому замість тебе? Я ж не фотографую.

— Фотографія — останнє діло. Було тут куди цікавіше заняття.

— Хіба тобі хтось сказав, що я зайняв твоє місце?

— Це й так зрозуміло. А ти не корч зі себе такого наївняка. Можна подумати, що при тобі мене ні разу не згадували.

Я чесно признався, що так.

— Ага, то ти вже знаєш, у чому справа? Вони тепер мене бояться. Та я й сам себе боюся. Хочуть мене мати на оці.

— Нічого дивного в цьому нема. Бізнес у них ризикований.

— Не в них, а в нас. Хтозна, скільки ти протримаєшся. Сталеві нерви не в кожного. Ти чим займався раніше?

— Фарцував…

— Ну, ти ж зовсім дилетант. І відразу вліз у таке діло? Нічого, на твою задницю так само ключик знайдеться. Але я не дам собі в борщ наплювати. Вони мене голими руками не візьмуть.

— Що ти маєш на увазі?

Він зиркнув на мене з підозрою і відказав:

— Ану давай чесно — доручили вони тобі стежити за мною?

— Смішний ти. У мене часу не буде цим займатися.

— Ага, значить доручили. Що ж… — Він помовчав кілька хвилин, обганяючи відразу кілька машин, а потім сказав: — Взяли чувачка з вулиці і відразу в діло! Га? Кльово. А тут людина провірена-перепровірена. У ділі по самі вуха. І її за борт?

— Я такого не чув, щоб за борт.

— Нічого, почуєш…

Авто заїхало на невеличку вуличку на Голоскові, де стояли старенькі одноповерхові будиночки з дзявкітливими песиками. Ми вийшли з авта і потрапили на подвір’я, захаращене дошками, побитими відрами з рештками розчину, якимись ящиками і цеглою.

— Я тут ремонт недавно скінчив.

Він відімкнув двері і пропустив мене в хату. Тут і справді після ремонту панував специфічний вологий запах. Книги на стелажах косилися в різні боки, поміж книгами виднілися порожні пляшки імпортних напоїв, порцелянові фігурки, касети і якісь пуделка.

— Ти сам живеш? — спитав я, не сумніваючись у відповіді.

— Сам. Розлучився недавно з жінкою. Забембало її таке життя.

— Невже вона грошей не любила?

— Ти знаєш, бувають серед жінок і винятки. От вона до таких винятків і належала. Та я, зрештою, не жалкую. В моїй праці дружина тільки зайва перешкода. Мені ж частенько доводиться не ночувати вдома. А тепер сідай ось тут, я зроблю знимку.

— Навіщо?

— Накази не обговорюють. Може, тобі закордонний паспорт збираються зробити. Звідки я знаю?

Я вмостився в кріслі під стелажем і став оглядати книги. Тут красувалася звична колекція українського інтелігента — вітчизняна і зарубіжна класика. Видно, що господар надавав перевагу серійним виданням, але більшість із них пишалася незайманістю.

— Вип’єш? — спитав Ярко.

Я здивувався його пропозиції. І видно це не залишилося поза його увагою.

— Запам’ятай, — підняв угору вказівного пальця. — Тільки в хаті алкоголіка нема чого випити.

— Ніц не маю проти. Але наскільки я чув…

— Власне, і що ж ти чув? — вдавано зацікавився він, ставлячи на столику пляшку коньяку і шампанське. — Що ти п’єш?

— Шампанське. Я чув, що ти присів на наркотики.

— Наркотики! Що ти знаєш про наркотики? — Він розкоркував шампанське й налив у келих, а собі хлюпнув коньяку. — Тільки й всього, що покурюю зіллячко. А вони вже бучу зняли. Я ж не колюся і взагалі я в цій справі далеко не фанатик. Ось навіть коньячок полюбляю.

Він сів навпроти і ми випили.

— Мені байдуже, — сказав я. — Мене взяли на роботу і обіцяли добрі гроші. Я не збираюся ставати при цьому нишпоркою і винюхувати, хто чим дихає.

— Рано чи пізно тебе й до цього змусять. Тут усе надто тісно переплетено. І між іншим ця робота не позбавлена ризику. Надіюсь тебе попередили.

— Я звик до ризику, — збрехав я.

Ярко розсміявся.

— Ризик ризикові не пара.

V

Наступного дня зранку я поїхав із Дзвінкою на базу. У машині при Максові ми були з нею на «ви» і намагалися розмовляти про нейтральні речі. На подвір’ї бази ми вийшли, з задоволенням залишивши Макса в авті.

— Ай-я-я-я! Кого я бачу! — розквітнув, мов півонія, маленький кругленький єврей і пішов нам назустріч, розкинувши руки. — Моя леді! Невже я знову можу вам прислужитися?

— Ще й як! — усміхнулася Дзвінка, дозволяючи себе обняти і цьомкнути в щічку. — Я привела вам клієнта.

— Борис Яковлевич, — виголосив він, тицьнувши мені свою пухку долоню. — Директор цієї богоугодної обителі. Чим можу служити? Вас вбрати, взути, напарфумити?

— Юрко потребує зо два порядних гарнітури, чотири пари мештів і кілька сорочок.

— Вам сильно повезло. Якраз ми дістали костюми «Mister D». Маємо югославські мешти і бельгійські сорочки. Який розмір?

Як тільки я назвав, ураз переді мною почали з’являтися і зникати речі, яких і вдень зі свічкою неможливо було б побачити в магазинах. Мені аж мерехтіло в очах. Я ледве тамував у собі синдром спекулянта — адже перепродавши будь-який із цих костюмчиків, я міг би цілий місяць бити бомки! Чому тільки два костюми? Я беру три! Ні, чотири!

— Я можу взяти чотири? — поцікавився я у Дзвінки.

— Дайся на стримання. Не все відразу. Ще не кінець світу, за місяць знову навідаємося.

— Тоді вже будь ласкава і вибери мені на свій смак.

— Ти вже свому не довіряєш?

— Я ніколи не довіряв смакові настільки,