«Аляска» - Сергій Бут
Хвиля болю вкотре прокотилася тілом Бемоля, і він ліг, аби зайвий раз не ятрити рани. Ситуація вийшла з-під контролю. Смерть санітара докорінно змінювала на гірше їхні позиції, адже Павлович такого не спустить із рук нікому!
— Господи, наші справи геть хрінові.
— У мене не було варіантів, — спробував пояснити Антон.
— А що з картою? Ти потрапив у кабінет Павловича? — поцікавився Бемоль.
— Так. Я встиг передати її Міхаелю.
— Це ти слушно зробив.
Бемоль видихнув.
— Найгірше, що зараз нема як подати сигнал небезпеки на волю.
Приреченість у Бемолевих словах перекинулася й на Антона.
Життя зупинилося за крок до ешафоту, у цих чотирьох стінах, прикуте ланцюгом до стіни. Кати ладували шибеницю, і не було жодного сумніву, що сьогодні-завтра на ній теліпатиметься його тіло.
— Треба було тікати, — розрядив Бемоль зависле в повітрі напруження. — Ти не мусив мені допомагати. Вибач, що втягнув тебе в цю біду, — хриплим голосом покаявся друг.
Антон поспішив заспокоїти Бемоля:
— Місько практично виштовхав мене з палати, я кинувся до хвіртки, але…
Антон знову ковтнув повітря, щоб мати змогу розповідати без зупинки.
— Але на моєму шляху виник привид.
Дихання Бемоля почастішало, адже довкола шиї волога тканина зібгалась, але незважаючи на це, він запротестував:
— Привидів не існує, Антохо.
Відчуваючи підупад сил, необхідних бодай для підтримки елементарної розмови, Антон обперся на стіну. Бемоль мав рацію, але снаги переконувати його в іншому було обмаль, проте Антон спробував.
— Він переслідує мене ще з волі. Він зробив мене психом! Він запроторив мене сюди! — Антон дещо підніс голос, чим збентежив Адама, який, мов пес, чатував під дверима.
Санітар відчинив наглядове віконечко й зазирнув до камери.
— Агов, психи. Ви чого розкричалися?!
— Розв’яжи мене! Я вже задубів! — гукнув Бемоль. — Мене невдовзі шляк трафить!
Народний артист психушки нарікав на своє здоров’я, сподіваючись на м’який характер санітара, проте Адам служив вірно і не піддавався жодним умовлянням:
— Павлович прийде — розв’яже.
Лязкіт металевого віконця, що зачинялося, свідчив про закінчення розмови, згубивши Бемолеві надії на полегшу.
Ефект «мокрої» сорочки наказав застосувати особисто Павлович. Попускати таку зухвалість псевдопацієнту, який збирав компромат на головного лікаря і його команду, — те саме, що скоїти самогубство. А жити хотілося всім, і добре жити. У цій грі переможець лиш один: надто багато поставлено на карту й надто багато за душею, аби програвати.
Фізичні муки Бемоля входили до особливого плану головного лікаря, за яким пацієнт мав видати всю інформацію про замовників, кількість і якість отриманих доказів його злочинної діяльності та, звісно, усіх спільників. Щури мають бути викоренені вщент! Тому зірка Бемоля згасала щохвилини. Висихаючи, тканина стягувалася, витискала повітря й загортала тіло пацієнта в пекучий вакуум. Попри біль Бемоль спробував реабілітуватися в очах побратима:
— Вибач іще раз, що втягнув тебе в цю справу…
Безвихідь ситуації зближувала. Ніщо так не об’єднувало людей, як спільна загроза.
— Припини, я сам погодився.
Відповідь Антона дещо згладила розмову, яка загострилася після категоричного заперечення Бемоля стосовно потойбічних істот, і товариш попросив Водолаза розповісти про болючі для того події:
— То, кажеш, тобі на заваді став привид із твого попереднього життя?
— Так.
— Гаразд, а в тебе є своя версія причин його переслідування?
Бемоль скерував вектор розмови в самісіньке гирло Антонових таємниць.
— Є. Я позбавив життя людину.
Бемоль занепокоївся. Відверті слова Антона він потрактував, як опис нещодавньої трагедії з санітаром, тому поквапився заспокоїти свого напарника:
— Не переймайся ти так. Він був нелюдом.
Бемоль не спіймав нитку розмови, якою Антон шив свою розповідь. Цілком очікувана реакція людини, що мучилася, будучи скутою, і потребувала допомоги. Утім, Антон і не поспішав розгортати перед ним душу.
Поки Водолаз збирав думки, у тринадцятій палаті Світлана готувала пацієнтів до процедур. Цього ранку її ляльковий образ, зумовлений надмірним ужитком косметики, зруйнувало абсолютно чисте личко, яке виражало глибоке розчарування. Гнів і розпач, що огорнули її, щойно начальство викрило зумисну допомогу пацієнтам, переповнювали медсестру. Вона мовчки робила уколи, і, коли дійшла до Міхаеля, той уже зустрічав її вибаченнями:
— Даруй. Я не знав про справжнє призначення цих кросвордів.
Медсестра зміряла Міхаеля холодним поглядом, але таки знайшла в собі сили відповісти:
— Хлопцями переймайся, здається, їм буде непереливки.
Звістка про змову пацієнтів облетіла шпиталь із блискавичною швидкістю. У коридорах перешіптувалися пацієнти; у кабінетах — медсестри; усі з острахом очікували на розв’язку цього конфлікту. Подейкували, що помста Павловича буде відверто показовою, аби застерегти від схожих вчинків тих, хто нелояльно налаштований до лікарняної адміністрації.
Тому Міхаель досадливо проковтнув слова медсестри й повернувся на живіт. Непрозорий натяк Світлани викликав тривогу. Скуштувавши методів тутешнього «лікування», він анітрохи не сумнівався, що оскаженілі від безкарності ескулапи ускладнять процедури. Викриття інформатора, та ще й зі столичного видання, у самому серці «Аляски», розізлило компанію Павловича. А смерть