«Аляска» - Сергій Бут

— Що робитимемо, Веніаміне Павловичу? — раптом подав голос Петля.

Павлович пошкодував, що в його руці немає сигарети. Він затягнувся повітрям і несміливо поцікавився:

— Як нещасний випадок можна оформити?

Лікар боязко підвів очі на офіцера спецслужби. Почуття провини викликало в нього комплекс меншовартості, а особливо перед цим гидким «комітетником», що давно тримав над ним владу. Уже й не пригадати, коли він потрапив на їхній гачок. Замолоду перспективний випускник психіатричного факультету мріяв про кар’єру науковця. Та підкорювати наукові вершини з порожніми кишенями виявилося непросто. Вирішив упоратися самотужки — дідька лисого! На самому захисті тему дисертації піддали нищівній критиці, а її виконання оголосили нерозкритим, як наслідок — ганебний провал. Після подальших невдалих спроб узяти реванш молодий спеціаліст облишив свою мрію і влаштувався на посаду дільничного психотерапевта в одній зі столичних клінік. Ось там і почав розкриватися весь його потенціал. Із часом його помітили люди з органів і запропонували кар’єрне зростання в одній із периферійних клінік в обмін на виконання державних замовлень — саме так вони називали незгодних із політикою держави. Периферія виявилася не такою вже й глухою — море, пісок, лагідний клімат, — а з постійним матеріальним заохоченням і взагалі здавалася раєм. У часи розвалу тоталітарної машини кращого місця годі було й уявити. Та, хоч кордони змінювалися, методи спецслужб залишились ті самі, що й доводили наступні слова Петлиці:

— Ми все зробимо, але галас, що зчинився довкола, нам не подобається. Останнім часом від вас самі проблеми, Веніаміне Павловичу.

Лікарю залишалося тільки проковтнути образу.

— Органи люблять тишу. Ви читали пресу? — з металевими нотками в голосі спитав майор.

Петля й далі стискав хватку довкола шиї лікаря, що знітився під його важким поглядом.

— Там ідеться про покійного Муховицького. Здається, ви й досі не вжили заходів щодо виявлення джерела з витоку інформації.

Повітря в кабінеті дещо наелектризувалося. Постійні докори муляли Павловичу влучним попаданням у ціль. Лікареві вривався терпець, і, щоб заспокоїтися, він уявив майора пацієнтом своєї вотчини — ох, він би тут дізнався, почім ківш лиха! Проте наявність певних обставин повернула Павловича до реальності:

— Розумію, що вам доводиться залагоджувати наші проблеми, але ми теж не сиділи на місці. Буквально вчора щур був схоплений.

Слова лікаря не надто переконали Петлю. Викрутаси довкола цієї теми вже осточортіли офіцерові, але за наказом згори він мусив підігрувати ескулапу, хай як противився цьому.

— Хочеться вірити, Веніаміне Павловичу. Хочеться вірити, — сухо відповів Петлиця.

Врешті він запевнив, що замаскує смерть Шрека під нещасний випадок, і покинув лікаря у власному кабінеті. Павлович потягнувся за цигаркою — ніщо так не вгамовувало його нерви, як нікотин.

Кабінет поступово заповнювався димом. Попільничка встигла вщент заповнитися попелом, коли до кабінету увійшов Чахлий. В оповитому отруйним туманом приміщенні санітар вигляд мав похмуріший, аніж зазвичай. Він мовчки поклав на стіл лікаря біляву перуку.

— Повертаю реквізит, — мовив санітар, кривлячись від нікотинових хмар.

— Подіяло? — поцікавився шеф, гасячи недопалок.

— Ще й як, хто це придумав, той справжній псих. Я гадав, у Водолаза інфаркт станеться.

Чахлий дещо пожвавішав, щойно згадав розіграну ним партію. В ім’я загиблого товариша йому хотілося крові — крові Антона. Він зітхнув, чекаючи від шефа на подальші вказівки, які дозволять знищити вбивцю його напарника, проте наразі лікар проводив розвідку боєм:

— Вони в карцері?

— Так, під наглядом Адама.

Павлович відкинувся на спинку крісла. Ситуацію взято під контроль, хоча очевидно, що розголосу не уникнути. Рядовий виконавець, який перебуває в стінах карцеру, уже не становить загрози, проте призвідці цієї операції є значно вище. Зосталося вибити зізнання з тієї наволочі! Для цього конче слід зібратися на силі, задіяти ресурси підлеглих, пообіцявши їм очевидні вигоди, якщо довести справу до кінця, а коли все завершиться, пожинати плоди власної праці. Гра, звісно, небезпечна, але за такої підтримки спецслужб шкурка вичинки варта.

— Вчасно ти все виявив, — підсолодив настрій Чахлому шеф.

— Ага, заходжу до Свєтки чайку попити. Ну і ставлю горнятко на газету, а там у кросворді слова до болю знайомі: то «карцер», то «Аляска», то «Водолаз», а тут «Муховицький». Прізвище Гриші не загубилося в словах. Перечитую по вертикалі — й уже цілу агентурну записку вписано в клітинки кросворду. Винахідник клятий…

— Ще й коньяку не посоромився відпити з моєї пляшки. Де ці гади дістали ключ?

Чахлий злісно зціпив губи, залишивши питання начальника без відповіді, оскільки сам її не знав.

— Але ви спритно обскакали їх із перукою. Це було геніально, шефе, хоч і Шрека вже не повернеш, — завершив думку санітар.

— А та дурепа куди дивилася? — дошкульнув Павлович медсестрі.

— Косметичка женихів шукає. Психи їй навермішелили, а воно, мамлувате, і повелося.

Павлович підвівся, кладучи край розмові.

— Добре, берімося до справ. Залучимо до нашого гурту Прапора. Я з ним особисто переговорю зараз. Відсьогодні він є твоїм напарником, і ввечері його ж продегустуємо на професійність.

Павлович дістав із кишені кілька купюр і простяг їх Чахлому:

— Купиш для Шрека вінок, напишеш щось там про лікарню. Добрий був санітар.

— Пристав до сина, — киваючи, відповів Чахлий і раптом підвів погляд на начальника та крізь зуби процідив: — Павловичу, за Шрека треба помститися.