– Я все ж таки гадаю, що ми повинні навести вагоміші докази, ніж просто зв’язувати Бондаря з УПА.
Петросян холодно посміхнувся.
– Ми тут не для того, щоб збирати докази й передавати прокуророві. Ми тут для того, щоб виконувати розпорядження Лєскова. Я б не ставився легковажно до його інструкцій, – Петросян підвівся. – Він надає особливого значення лондонському «Кореспонденту». Ви не схочете його розчарувати, правда ж?
28У повному людей будинку Руху Степаняк був самотнішим, ніж будь-коли. Тиждень підходив до тієї миті, коли він або мусив відкрити Кристіні Тараса Боровця, або опинитися перед «розчарованим» Красіним. Для інших тиждень був часом чекання: прийме МВФ рішення підтримати пакет допомоги Україні чи, може, дозволить ослабнути спіралі української економіки і це зруйнує крихку політичну стабільність країни.
Він намагався переконати себе, що скаже про псевдонім Романа Бондаря лише правду, а якщо Лесин, склавши два й два, одержить п’ять, він за це не відповідає.
Двері його кабінету розчинилися. На порозі стояла Марія, її личко сяяло.
Він намагався вдавати захопленого:
– Невже Америка підписалася під пакетом МВФ?
– Читай! – подала Марія йому листа.
Лист був од удови Марченкової.
«Моя дорога Маріє!
Будь ласка, пробачте мене за те, як я з вами повелася. Ви мали рацію. Я боялася, боюся й зараз. Боюся, що світ, який рятувала, може бути в мене відібраний. Боюся, що мій дорогий Альоша, замість лишитися в пам’яті героєм, може бути затаврований як зрадник. Дозвольте пояснити. Невдовзі після того, як було знайдене тіло Альоші, у нас удома, в Лубнах, мене відвідав полковник. Але той полковник не був з Альошиного полку чи з Міністерства оборони України. Сказав, що представляє інтереси етнічних росіян, які служать в Україні. Сказав також, ніби російським розвідувальним органам відомо про плани української націоналістичної напіввійськової групи, відновленої УПА, тероризувати й вигнати етнічних росіян з України, насамперед із її Збройних сил. Він також сказав, буцімто надходили повідомлення про співробітництво генерала Марченкова з групою УПА, який начебто хотів у цей спосіб довести свою відданість Україні й таким чином утриматися на одній з найвищих посад у її армії. Якщо стане відомо, що мій чоловік у неділю вранці їхав на таємну зустріч з Романом Бондарем, котрий, можливо, є начальником штабу УПА, то вважатиметься, що повідомлення вірні, а Олексія Федоровича Марченкова буде затавровано як зрадника своєї країни. Полковник же вважає, що, навпаки, мій чоловік їхав на ту зустріч, аби вмовити Романа Бондаря розірвати стосунки з УПА, а тому й був убитий. Але полковник сказав, що не може довести цього. Щоб зберегти добре ім’я Марченкова, вважає він, мені ніколи не слід говорити ні про те, з ким мій чоловік збирався зустрітись, ані про мету цієї зустрічі. Якщо я на це згоджусь, він улаштує моє повернення до Росії, де гарантує ставлення до моїх синів і до мене як до сім’ї героя.
Мою московську квартиру ви вже бачили, про майбутнє для моїх синів я вам говорила, отже полковник виявився господарем свого слова.
Але, коли ви пішли, мене розібрали сумніви. Я знаю, що подумав би про мене мій Альоша. Переконуючи себе, що полковник дбав насамперед про моїх синів, я зрадила всі принципи, на яких стояв Альоша й захищаючи які віддав своє життя. Альоша дуже поважав вашого батька. Він говорив мені, що Роман Бондар – це один з небагатьох політиків, яким він довіряє, й саме тому вважає за краще поговорити з ним, аніж у Міністерстві оборони України. Альоша боровся зі своїм сумнівом. Признався мені, що одержав таємний наказ говорити неправду українському урядові про кількість ракет малої дальности під його командуванням і таємно передати велику частину їх через кордон російській військовій частині. Я просила його, заради синів, нічого не робити, але він прийняв рішення повідомити вашого батька. Це й було метою зустрічі. Я певна, що це саме те, про що полковник хотів, щоб я не говорила.
Написавши ці слова, я відчуваю себе краще, але розумію, що тільки написати – це ще не все. Мене бентежить сказане цим полковником, нібито ваш батько – начальник штабу напіввійськової націоналістичної організації. Стає погано від страху, що наші дві країни можуть бути втягнуті в жорстоку боротьбу й багато молодих людей втратять життя.
Отже, я сказала правду, як завжди наполягав Альоша. Робіть із моїм листом усе необхідне, аби зупинити ці вбивства, що можуть призвести лише до роз’ятрення старих жахливих ран.
Хай Бог благословить і захистить нас усіх.
Валерія Осипівна».
* * *– Я знала, Бог не знехтує мої молитви! – сказала Марія. – Віддам листа татові, він зачитає його в Парламенті й вимагатиме офіційного розслідування.
Справи виходили з-під контролю Степаняка. Йому потрібен був час подумати.
– Я не певен, що це найкраще рішення, – сказав він. – Ти знаєш, як буває з парламентськими розслідуваннями, особливо, коли є такі, хто не бажає розкривати правду. Краще буде, якщо твій батько не опиниться в ситуації, коли б йому довелося захищатись від образливих звинувачень. Дозволь мені взяти листа. Я, здається, знаю, як його краще використати.
– Правда? Чудово, Тарасе! – Марія поцілувала його в щоку. – Я знала, що можу тобі довіритися.
На вкритому мерзлою шугою тротуарі, біля будинку Руху, валялася порожня бляшанка з-під консервів «Heineken». Степаняк сердито копнув її, й вона загриміла на порожній площі Перемоги в напрямку готелю «Либідь». Він роздумував, куди піти, й вирішив теж повернути за банком й зайти до валютного бару, але вогні світлофору змінилися і три ряди легкових і вантажних автомобілів поїхали на нього. Степаняк повернувся на тротуар. Можна було піти додому. Але де його дім? Звичайно, це не квартира на вулиці Урицького. Він пішов за іншими трьома рядами машин – бульваром Шевченка.
Нахиливши голову проти вітру, з руками в кишенях куртки і листом, що пік його, в
