Смиренність отця Брауна - Гілберт Кійт Честертон
На поріг отого мистецького обійстя, власне, і вийшли покурити отець Браун та його приятель, і з огляду на вираз їхніх облич, вони вийшли надвір з неабияким полегшенням. Фламбо давно знав Квінтона — ще з диких студентських вечірок у Парижі, і на минулих вихідних вони відновили стосунки, однак — попри важливі події останнього часу — не дуже ладили. На думку Фламбо, куріння опіуму і складання еротичних віршиків на пергаменті є прямим шляхом до диявола, не гідним джентльмена. Тільки-но обидва приятелі збиралися зійти з порога у сад, як раптом вхідна хвіртка розчинилася навстіж і впустила молодика у збитому на потилицю циліндрі, який зайшов так рвучко, що аж спіткнувся об сходи і ледь не впав. Виглядав він легковажно: яскраво-червоний галстук з'їхав набік, наче його власник спав, не роздягнувшись, у руці юнак тримав невеликий складений ціпок, яким нервово помахував.
— Панове, — хекнув він, — мені треба побачити друзяку Квінтона. Конче. Чи його немає?
— Гадаю, пан Квінтон у себе, — сказав отець Браун, вибиваючи люльку, — але не знаю, чи вдасться вам побачитися з ним. У нього зараз лікар.
Молодик, що, здавалося, був не зовсім тверезий, поткнувся було в передпокій, але тут зіштовхнувся з лікарем, який, щойно вийшовши з Квінтонового кабінету і замкнувши двері, саме одягав рукавиці.
— Побачити пана Квінтона? — здивувався він. — Ні, боюсь, що зараз це неможливо. Правду кажучи, я забороняю це як лікар. Жодних відвідувачів, бо я дав йому дозу снодійного.
— Але ж послухайте, друзяко, — сказав молодик у червоній краватці, намагаючись ухопити лікаря за вилогу його пальта. — Послухайте, я не маю іншого виходу, у мене проблеми…
— Поводьтеся пристойно, пане Аткінсон, — відказав лікар, скидаючи його руку зі свого пальта, — коли ви протверезієте, тоді я дозволю вам побачитися з ним.
Одягнувши капелюха, він ступив за поріг, і всі троє вийшли на осоння. Лікар був присадкуватим веселуном із невеличкими вусами, тримався невимушено, але справляв враження далеко не простака.
Молодик у циліндрі, що, здавалося, не мав іншого дару тактовності у поводженні з людьми, окрім хапання їх за пальта, стояв під дверима ошелешений, немов його в буквальному розумінні викинули з будинку, і мовчки дивився услід трьом постатям, які разом йшли садом.
— Але ж як красиво я йому набрехав, — посміхаючись, зауважив медик. — Насправді бідолашний Квінтон уже півгодини, як обходиться без свого снодійного. Я не дозволяю, щоб його турбувала якась тварюка, що хоче лише вициганити в нього трохи грошей, які так і не віддасть, хоча б і могла. Той нероба і паскудник доводиться братом пані Квінтон, а вона — найкраща жінка в світі.
— Так, — погодився отець Браун. — Вона — хороша жінка.
— Отож, я пропоную пройтися садом, допоки той волоцюга не піде геть, — продовжував лікар, — а тоді я за гляну до Квінтона і дам йому ліки. Аткінсон не зможе потрапити до нього, бо я замкнув двері на ключ.
— У такому разі, докторе Герріс, — сказав Фламбо, — давайте обійдемо будинок ззаду, там, де закінчується оранжерея. Звідти до будинку, звісно, входу немає, але ж є нагода роздивитися її хоча б іззовні.
— Гаразд, а я матиму змогу поглянути на мого пацієнта, — усміхнувся лікар, — він полюбляє лежати на дивані, що в кінці оранжереї, серед всіх отих криваво-рудих тропічних пуансетій, від яких у мене аж мурахи по спині лізуть… Що там таке, отче?
Отець Браун раптом зупинився, нахилився і підняв з високотрав’я чудернацько вигнутий ніж східного типу, інкрустований кольоровими камінчиками і металами.
— А це що таке? — запитав він, розглядаючи ніж з неприхованою відразою.
— Це щось Квінтонове, гадаю, — неуважно відказав доктор Герріс, — у нього тут повно усіляких китайських цяцьок. А може — того сумирного індуса, якого він в усьому наслідує.
— Якого індуса, — поцікавився отець Браун, не відриваючи уважного погляду від кинджала, який тримав у руці.
— Та якогось індійського фокусника, — промовив лікар зневажливо, — звісно, шахрая.
— То ви не вірите в магію? — знову запитав отець, не глянувши на нього.
— Я? У магію? Ще цього не вистачало! — відказав лікар.
— Гарненький, нівроку, — промовив священик, низьким голосом, — і кольори дуже гарні. Але форма якась нестандартна.
— Тож яка може бути цьому причина? — запитав Фламбо, поглянувши на кинджал.
— Яка завгодно… Я кажу про неправильність форми взагалі. Хіба ви не помічали, що вона переважає у мистецтві Сходу? Його кольори аж дурманять своєю привабливістю, проте форми якісь убогі, нереалістичні — вишукано убогі, зумисне погані. На якомусь турецькому килимі я бачив навіть речі аморальні.
— О, Боже мій! — вигукнув по-французьки Фламбо і засміявся.
— Не знаю, може, то букви і символи якоїсь мови, але я певен, що слова з них — злі й лукаві, — продовжував святий отець дедалі тихішим голосом. — Ці лінії умисне непрямі, вони — наче змії, що петляють, утікаючи геть.
— Про що це ви, до дідька, говорите? — голосно засміявся лікар.
Фламбо спокійно відповів йому:
— На отця інколи находить якийсь містичний настрій, але, чесно кажучи, хочу вас попередити, що це трапляється лише тоді, коли зло десь зовсім поряд.
— Тьху-тьху! — відреагував лікар.
— Ні, ви тільки
