Маска - Володимир Лис

— Люди, не бійтеся, я не чорт, я пан, — закричав, як йому здавалося, Конарський, але насправді з його горла виривалися лише слабкі хрипкі звуки. — Я людина, я заблукав…

Коли селяни стали поспішно віддалятися, він притулився до вільхи і гірко, нестримно заплакав. Навряд чи у нього вистачить сили іще на одну ніч, а якщо ввечері й добереться до села, ніхто не пустить його переночувати.

Але один із лісорубів, молодий, міцний хлопець, все-таки повернувся і, стискаючи в руці сокиру, готовий дати відсіч «нечистій силі», спитав із явною осторогою:

— Ти, того, насправді чоловік, а не дідько? Пан, питаю?

— Людина я, людина, — зі сльозами на очах сказав Конарський. — Заблукав у лісі, давно ходжу, не можу вийти.

— А чий ти, паночку, будеш? — спитав хлопець.

— Конарський я, Станіслав Конарський, чиновник губернської канцелярії.

— Губернської, кажеш? Ох, ти… З самого Мінська, виходить? — ошаліло повів очима хлопець.

— Ч-чому з Мінська? — здивувався Конарський.

— Так той же, губернія тепер-ка у Мінську, — хлопець насторожився.

— Виходить, я в Мінській губернії? — не повірив Конарський.

— А ти думав де?

— У Волинській.

— А це де? — хлопець намагався чогось дійти своїм дрімучим розумом, дивлячись дедалі підозріливіше.

— Та на півдні від вас. В Малоросії. Звідти я, звідти, — заспішив пояснити Конарський, боячись, що хлопець із переляку зникне.

— Ось куди тебе занесло, — сказав хлопець, — та добре вже, йди за мною, але, дивися, коників не викидай. Я, коли що, зразу тебе сокирою, так що попереду йди. Побачимо, який ти пан.

— Спасибі вам, — уперше в житті Конарський звернувся до «хама» на «ви».

Конярського привели в село, дорогою вислухавши вигадану ним історію про те, як кілька тижнів тому він їхав у гості до знайомого поміщика, як на лісовій дорозі понесли коні, злякавшись вовків, і він випав із карети, як пішов не в той бік та проблукав у лісі цілих два тижні, харчуючись ягодами калини й горобини. Добре, що він не втрапив на Пінські болота, а то обов’язково пропав би. Його привели до старости села. Той дозволив переночувати, а дружина старости навіть випрала панові одяг. Уперше за останній час Конарський покуштував гарячого борщу, і від несподіванки у нього розпочалися шлункові спазми. Він ледве стримався, щоб знову не заплакати. Уперше за ці місяці заснув у теплі, на більш-менш пристойній постелі.

Наступного дня його, який набув трохи людського вигляду, поголеного, відвезли підводою у волость, а звідти після короткого допиту місцевий поміщик Троцієвич, котрий знав кількох волинських шляхтичів, яких назвав Конарський, виділив йому екіпаж. Через тиждень Конарський добрався до Житомира.

Але тут колишнього в’язня розбійника в помаранчевій масці чекала звістка, яка цілком спантеличила його. Хтось доніс у губернську канцелярію, — і про це, звісно, дізнався сам губернатор, — що мовбито він, Конарський, утік за кордон. Даремно він розповідав свою історію. Врешті-решт йому відповіли — у зв’язку з тим, що підозра не може бути доведеною, обвинувачення з нього знімають, але службу доведеться залишити.

З гірким відчуттям образи, хворим шлунком і нажитою хворобою суглобів Конарський поїхав до свого маєтку. Він застав його потерпілим від пожежі. Ця пожежа, як він дізнався, спалахнула 25 листопада, якраз у день його звільнення. На порозі свого — зі слідами сажі і пилюки — спаленого палацу він застав напівсліпу від горя матір і заплакану сестру. Дивлячись на них, він присягнувся помститися своєму заклятому ворогові.

Сяк-так упорядкувавши господарство, Конарський узявся за нове, тепер уже цілком приватне розслідування. Він вирішив об’єднати зусилля всіх тих, хто свого часу постраждав від чоловіка в помаранчевій масці. Пригадавши всі відомі йому пограбування, Конарський навіть склав список постраждалих шляхтичів. Правда, декого вже не було в живих, але були й такі, які, він знав, палали спрагою помсти.

Отже, наприкінці лютого 1802 року Станіслав Конарський розпочав свою другу небезпечну мандрівку. Він уже знав про викрадення, або, правильніше, насильницьке полонення графа Войцицького і вирішив за всяку ціну навідатись до графині. На початку березня він приїхав до Лісогощі. Але тут на нього чекало розчарування — Ядвіга Войцицька була в Петербурзі. І все-таки Конарський не облишив наміру завершити розпочату справу. Березневим ранком, коли весна лише збиралася завітати в ці краї, Конарський вирушив далі. Другим на його шляху був маєток шляхтича Здіслава Войчини із Здовбиці. Тут він і довідався про існування таємного товариства зі стислою, але гучною назвою «Земста». Наприкінці березня він прийняв присягу як його повноправний член. А в травні на зібранні членів товариства у шляхтича Миколая Реймонта з-під Сарн він уперше зустрівся зі шляхтичем Веславом Слєпньовським, тобто Василем Слєпньовим.

VIII. Капкан. Кольє княгині Ольги

1

Василь Слєпньов прибув до садиби Миколая Реймонта якраз напередодні весняного Миколая Чудотворця, який дав ім’я і господареві маєтку. Місцева шляхта не лише дотримувалася католицької віри (за незначним винятком, до якого члени товариства «Земста» не належали), але й за старою звичкою користувалися григоріанським календарем, запровадженим у Речі Посполитій, вважаючи юліанський, що його впровадив у Росії Петро І, анахронізмом. До речі, відомо, що питання, чи не перейти й Росії на календар, прийнятий у Європі, розглядалося в дев’ятнадцятому столітті на найвищому рівні кілька разів. І першого разу саме на початку царювання Олександра І під впливом одного з його найближчих друзів — князя Адама Чорторийського. Багато в чому вже підготовлена у вигляді проекту реформа не відбулася через охолодження їхніх стосунків і відставку Чорторийського з поста міністра закордонних справ. Але навесні 1802 року князь Адам Чорторийський був ще на вершині владної піраміди і чутки, що й Росія перейде на григоріанський календар, гуляли новими російськими губерніями. Саме це й обговорювали господар та його гість, — член товариства «Земста» Діаріуш Загруба, — коли приїхав Слєпньов, для його нових товаришів — Веслав Слєпньовський. Природно, що вловивши їхній настрій, він підтримав авторитет григоріанського календаря.

До вечора зібралися всі учасники товариства, окрім барона фон Клонфельна. Слєпньов знав барона. Той приїхав до Польщі із прирейнського князівства і за своєю натурою належав до тих людей, яких можна назвати добродушними авантюристами. Походив він зі збіднілого німецько-рицарського роду і свого часу вирішив спробувати щастя на службі у польського короля. Його прийняли, позаяк він знався на артилерійській справі, до того ж мав за плечима участь у двох міжусобних і одній великій європейській війні — Семилітній, коли він