Зневажаючи закон - Ганна Клодзіньська
Яким же дивом він оселився в державній квартирі? Хто видав йому ордер? За переказами, начебто існували якісь віддалені родинні зв'язки між ним і попередньою мешканкою, майже дев'яносторічною бабою, яка померла в листопаді минулого року. Казали, ніби Ураж, а точніше — чоловік, що так себе називав, був її племінником, опікувався нею, відвідував, інколи ночував у старої, ну, так потім і прописався. Формальностей ніхто не додержував, а потім усе забулося, пішло в непам'ять, як багато інших буденних справ, що зблякли під тиском наростаючої соціальної драми. Змінювались люди на посадах, від найвищих до зовсім незначних, гинули документи, припинив діяльність державний і громадський контроль… Ніхто не мав на це часу, люди дискутували, й дискусії найчастіше замінювали їм щоденну працю.
Чи був Якуб Ураж родичем померлої бабці?
— В мене починає виникати сумнів, чи справді він існував, — пробурмотів Щенсний, коли вони чи не всоте вивчали можливості вбивства Уража.
Кренглевський похитав головою.
— Хтось, без сумніву, існував, — відповів він. — Його бачив двірник, бачили інші люди. Спав же хтось у тій квартирі на брудній постелі, готував собі їжу, ну й перш за все хтось мав же поставити оті хитромудрі замки. Бачили ми також і чиюсь кров. І в приміщенні, і в машині. Стривай! Чи я тобі казав, що технічний паспорт машини теж фальшивий? Проте машина стояла на подвір'ї, в старому сараї, і в цій машині бачили Уража.
— Кров, як показав аналіз, є людською, групи ABB. Порівняльного матеріалу в нас немає, бо не маємо ані трупа цієї людини, ані її самої. В річці поки що нікого не знайшли. Хоча… там швидка течія і його могло віднести досить далеко.
— Кого могло віднести?
— Вбитого. Або… — Щенсний замислився, покутуючи губу. — Слухай, якщо погодитися з твердженням нашого техніка, нібито сліди черевиків у квартирі — це липа, то належало б зробити висновок, що Ураж інсценував смерть і десь переховується.
— Ти знов кажеш «Ураж»! А слід було б казати — «особа X», яка називала себе цим прізвищем. Ми ж абсолютно нічого про неї не знаємо. Ну, гаразд, приймімо твою гіпотезу про інсценізацію смерті. В такому разі треба шукати в річці чи лісі дві пари чоловічого взуття. Того взуття, з допомогою якого Ураж — поки що мусимо його називати так — зробив фальшиві відбитки слідів у квартирі. Надто спритний тип! Жив на самих фальшивках! От і виникає головне запитання: навіщо він це робив? Адже його будь-якої миті могли викрити, ув'язнити. Мусив мати для цього істотну причину, щось таке робити саме в тій квартирі, облагоджувати там якісь справи. Може, це дійсно був скупник, як ти кажеш…
— Якби становище в столиці було іншим, ми б одразу довідалися про Уража багато чого. І без труднощів. Але в наших колег на Празі руки дедалі дужче зв'язані. Ось чому в них, як, зрештою, й у цілій країні, зменшується кількість викритих злочинів. — Він зморщився й махнув рукою. — Гаразд, поїхали далі, треба робити своє… — Він урвав себе, бо настирливо задзеленчав телефон. — Щенсний слухає… Що? Мішок?.. І черевики?! — Він, посміхаючись, глянув на Кренглевського. — Три пари, не дві? Цікава… зачекай, зараз там будемо. Тобто негайно виїздимо.
Він жбурнув трубку й підхопився.
— Їдьмо до річки! Аквалангісти виловили торбу чи мішок з трьома парами черевиків і ще якимось дрантям. І уяви — недалеко від місця, де знайшли «фіат».
Офіцери збігли на подвір'я, де Щенсний припаркував свого «малюка», й поїхали на північ. Дорогою капітан Кренглевський намагався розв'язати питання, чому знайдено три пари взуття, а не дві. Вони дійшли згоди, що, мабуть, Ураж підклав до двох пар ще й власні черевики. Адже «дрантя», як сказав Щенсному по телефону керівник пошуку, — то поношений одяг, шкарпетки, білизна й старий капелюх.
— Ясно, він перевдягся, — сказав майор. — Отже, мав у машині другий костюм та білизну; гадаю, й інший паспорт та всі потрібні документи… Хочеш знати мою думку? — рвучко обернувся він до Кренглевського, а той злякано вхопився за кермо, й «малюк» пішов вихилясом. — Та не бійся, на дерево не наскочимо. Я вважаю, цей тип зараз виступає під цілком іншою личиною. Він може виявитись елегантним, пристойно вдягненим чоловіком, мати десь пристойну квартиру, нову машину й навіть добру посаду.
Ліс височів над стрімким берегом, над широким плесом річки. Офіцери під'їхали з боку села. Вже здалеку було видно дві машини — патрульну й вантажну, біля яких товклося кілька осіб. «Малюк» відважно подолав калюжу, зо два рази підскочив на вибоях і зупинився біля вантажної з краном.
— Торба з речами потрапила в якусь розколину на дні, — казав поручик — керівник пошуку, супроводжуючи офіцерів до галявини, де було розкладено вміст виловленої торби, — тому сіті й не могли її підхопити. Це пощастило лише аквалангістові. Ось воно, подивіться… — Поручик показував одіж і взуття. — Людина, яка це носила, була або надто вбогою, або неохайною, або й те й те зразу. Тепер усе вже підсохло, можна оцінити якість і міру зносу.
— А черевики? — спитав майор, намагаючись на око допасувати одну з трьох пар до витягненого одягу.
— Черевики теж старенькі, їх дуже давно або й взагалі ніколи не лагодили.
— Можеш хоч приблизно описати людину, яка носила це дрантя?
Поручик трохи подумав.
— Високий, добре збудований. Я виписав тобі на картку розміри черевиків усіх трьох пар, бо не знаю — може, він носив і трохи завеликі, й саме по нозі… А ось елегантним він напевне не був!
